6

Пол поглянув на годинник і всміхнувся.

— Ну що, — промовив він, обертаючись до друзів, — здається, сьогодні я вперше в житті маю офіційне право скаржитися на те, що жінка запізнюється.

— Не поспішай із висновками, — відповіла його сестра. — Ти ще навіть не одружився, а вже вирішив перевірити, наскільки далеко можна зайти в подружніх жартах.

— Я перевіряю реакцію аудиторії. Це важлива частина підготовки до сімейного життя.

— Тоді запиши собі перше правило, — втрутився один із друзів. — Якщо наречена запізнюється, ти кажеш, що вона мала поважну причину. Якщо запізнюєшся ти, то в тебе зламався годинник, не працював телефон і взагалі весь світ був проти тебе.

— Нарешті хтось пояснив мені правила гри.

Присутні засміялися. У приміщенні, де мала відбутися реєстрація шлюбу, панувала невимушена метушня: хтось перевіряв, чи всі документи на місці, хтось фотографувався з майбутнім нареченим, а батьки обговорювали, де краще зібратися після церемонії. Усі були трохи схвильовані, але то було приємне хвилювання, яке супроводжує події, на які довго чекають.

Пол теж нервував, хоча намагався цього не показувати. Він кілька разів перевірив телефон, відповів на повідомлення від знайомих, які не змогли приїхати, і ще раз уточнив у працівниці закладу, чи не змінився час реєстрації.

Усе було готове. Документи лежали на місці, обручки він тримав при собі, а друзі вже встигли двічі запитати, чи не збирається він утікати, поки ще має таку можливість.

Пол не збирався нікуди тікати. Навпаки, йому хотілося, щоб Айшен нарешті приїхала, щоб він побачив її у весільній сукні й міг перестати уявляти, як вона виглядатиме сьогодні. Він знав, що вона буде прекрасною, але все одно хотів побачити це на власні очі.

Телефон завібрував. Пол витягнув його з кишені, очікуючи побачити повідомлення від нареченої. Проте на екрані висвітилося ім'я Дженн.

Він здивувався. Дженн мала їхати разом із подругами Айшен, а отже, повинна була бути десь неподалік.

— Привіт, Дженн. Ви де? Айшен знову вирішила змусити мене понервувати перед церемонією?

Відповіді не було.

— Дженн?

Він почув її дихання, уривчасте й важке, а потім — шум чужих голосів на тлі. Коли вона нарешті заговорила, Пол не відразу впізнав її голос.

— Поле… сталася аварія.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Що?

— Айшен… Її машина зіткнулася з вантажівкою. Ми їхали позаду. Ми все бачили…

Він підвівся так різко, що стілець за ним відсунувся й ударився об стіну.

— Де ви? Де Айшен?

— Ми біля перехрестя… Я не знаю точної адреси, зараз тобі надішлю. Рятувальники ще не приїхали. Вона всередині, Поле. Вона досі в машині…

Дженн схлипнула, і зв'язок на мить заповнився незрозумілими звуками.

— Вона жива? — запитав Пол.

Він вимовив це питання швидко, майже сердито, ніби сама можливість іншої відповіді була образою, яку він не збирався приймати.

— Я не знаю, — прошепотіла Дженн. — Ми не можемо до неї дістатися. Машину зім'яло…

— Слухай мене. Не підходьте до машини, якщо це небезпечно. Викличте швидку й рятувальників. Вони вже їдуть?

— Так, ми викликали. Вони мають приїхати.

— Добре. Надішли мені адресу. Зараз.

Він відключився, перш ніж Дженн устигла відповісти, й одразу набрав номер екстреної служби, щоб уточнити, чи зареєстрований виклик за вказаною адресою. Коли оператор підтвердив, що на місце вже направили бригади, Пол схопив ключі й рушив до виходу.

— Що сталося? — запитала сестра, підводячись із місця.

— Аварія. Айшен потрапила в аварію.

Він не пам'ятав, хто саме запитав, чи потрібна йому допомога, і хто запропонував їхати разом. Згодом йому здавалося, що всі заговорили одночасно, але в ту мить він чув лише власний голос, який повторював адресу, щойно отриману в повідомленні.

— Я їду туди.

— Поле, зачекай, ми з тобою…

— Я їду! — повторив він, і цього разу в його голосі було стільки рішучості, що ніхто не став сперечатися.

Його сестра схопила сумку, друзі почали телефонувати знайомим, а хтось повідомив працівникам закладу, що реєстрацію доведеться відкласти. Усе, що ще кілька хвилин тому здавалося важливим, раптом утратило сенс. Обручки, документи, привітання, домовленості про святковий обід — усе залишилося позаду, наче належало до чужого життя.

Пол не пам'ятав, як дістався автомобіля. Він пам'ятав лише адресу на екрані телефону й те, що мусить приїхати якомога швидше. Він не дозволяв собі думати про те, що могло статися. Айшен була в машині. Рятувальники ще не дістали її. Отже, поки що нічого не вирішено.

Вона могла бути непритомною. Могла бути пораненою. Могла не чути телефонних дзвінків, не знати, що він уже їде до неї. У його голові виникали десятки можливих пояснень, і він чіплявся за кожне, яке залишало шанс на порятунок.

Він не знав, що в цей самий час Дженн стоїть біля розбитого зеленого автомобіля й дивиться на червоний бант, який лежить на асфальті. Не знав, що подруги Айшен уже кілька разів повторили поліції те саме: автомобіль наближався до перехрестя, а потім раптом опинився на траєкторії вантажівки. Ніхто з них не міг сказати напевно, чому це сталося.

Пол знав тільки одне: Айшен мала приїхати до нього. І він збирався її дочекатися.

Коли Пол дістався місця аварії, там уже зібралися люди. На дорозі стояли поліцейські автомобілі, кілька машин були зупинені обабіч проїжджої частини, а рятувальники розкладали обладнання біля пошкодженого зеленого автомобіля.

Пол залишив машину там, де йому дозволили зупинитися, і побіг до огородженої ділянки.

— Перепрошую! — гукнув він до поліцейського. — Там моя наречена. Вона в автомобілі.

Поліцейський зупинив його жестом і попросив назвати ім'я постраждалої. Пол відповів, намагаючись говорити чітко, хоча слова ніби застрягали в горлі. Йому поставили ще кілька запитань: чи знає він марку автомобіля, хто був за кермом, чи має постраждала якісь відомі медичні особливості.

— Я знаю машину. Це мій автомобіль. Тобто… я подарував його їй учора. Вона їхала сама.