5

Айшен виїхала першою.

Ранкові вулиці ще не встигли заповнитися звичним потоком машин, і дорога до місця реєстрації здавалася їй приємно вільною. Сонце відбивалося у вітринах, на тротуарах поспішали перші перехожі, а зелене капотне покриття її автомобіля раз у раз ловило сонячні відблиски. Великий червоний бант, закріплений на передній частині машини, трохи коливався від руху повітря, і Айшен кілька разів ловила себе на бажанні подивитися на нього замість того, щоб стежити за дорогою.

Вона всміхнулася власній неуважності й зосередилася на керуванні.

Їй подобалося відчувати автомобіль під руками. Кермо слухалося легко, двигун працював рівно, а в салоні було тихо й затишно. Вона вже встигла звикнути до думки, що машина належить їй, але досі не могла позбутися відчуття, ніби це подарунок, який будь-якої миті можуть попросити повернути. Пол, звісно, ніколи б так не зробив. Саме тому вона йому довіряла.

На світлофорі телефон коротко завібрував у тримачі. Айшен не стала відволікатися, доки не зупинилася, і лише тоді поглянула на екран.

Повідомлення від Пола:

«Усе добре? Не поспішай. Я дочекаюся тебе, навіть якщо доведеться чекати до вечора».

Вона засміялася, похитала головою й набрала відповідь:

«Якщо ти змусиш мене чекати до вечора в день нашого весілля, я передумаю просто з принципу».

Відповідь прийшла майже відразу.

«Тоді буду на місці вчасно. Люблю тебе».

Айшен затримала погляд на останніх словах, і її усмішка стала м'якшою.

«І я тебе».

Коли загорілося зелене світло, вона поклала телефон на місце й рушила далі. Позаду, на певній відстані, їхала найнята машина з подругами. Вони вже встигли посперечатися через маршрут, музику й те, хто саме мав стежити за навігатором, але тепер розмова поступово стихала. Одна з дівчат дивилася на зелений автомобіль попереду й знімала його на телефон, збираючись потім показати Айшен, наскільки гарно виглядає подарунок Пола у русі. Дженн сиділа поруч із водієм і час від часу поглядала на годинник.

— Вона могла б їхати трохи повільніше, — зауважила Дженн, коли між машинами збільшилася відстань.

— Вона їде цілком нормально, — відповіла подруга з заднього сидіння. — Просто ти нервуєш.

— Я не нервую.

— Звичайно. Ти просто перевіряєш час кожні дві хвилини й уже тричі запитала, чи ми точно не заблукали.

Дженн хотіла відповісти, але в цю мить зелений автомобіль попереду наблизився до перехрестя.

Дорога тут ішла під невеликим ухилом. Праворуч, за смугою дерев і дорожнім огородженням, тягнувся виїзд із промислової зони, звідки час від часу на головну дорогу виходили вантажівки. Перехрестя не було особливо небезпечним, якщо дотримуватися знаків і швидкісного режиму, однак оглядовість з одного боку обмежувала будівля складського комплексу.

Айшен побачила сигнал світлофора здалеку й почала плавно скидати швидкість. Принаймні вона була впевнена, що почала.

Коли нога натиснула на педаль гальма, автомобіль не відреагував. Спочатку це здалося звичайною затримкою: машина продовжувала котитися вперед, хоча Айшен уже відчувала опір під підошвою. Вона сильніше натиснула на педаль, перевела погляд на світлофор, а тоді знову на дорогу.

Швидкість зменшувалася надто повільно.

— Що за чортівня?.. — вихопилося в неї.

Вона натиснула на гальмо ще раз, тепер різко, і відчула, як ремінь безпеки притиснув її до сидіння. Автомобіль усе ще рухався вперед. Двигун працював, кермо залишалося слухняним, але машина не сповільнювалася.

На мить Айшен охопила холодна, майже безособова ясність: це не помилка в оцінці відстані й не звичайне запізнення реакції. Щось було не так із гальмами.

Вона не стала дивитися на панель приладів. Попереду вже починалася зона перехрестя, і зараз їй потрібно було виграти бодай кілька метрів. Айшен повторно натиснула педаль, намагаючись утримати автомобіль на своїй смузі, а потім перевела погляд ліворуч, оцінюючи можливість уникнути зіткнення.

У цей момент із бокової дороги виїжджала вантажівка.

Її водій побачив зелений автомобіль запізно. Він подав звуковий сигнал і натиснув на гальма, але важка машина не могла зупинитися миттєво. Вантажівка почала зміщуватися вбік, намагаючись уникнути удару, тоді як Айшен щосили тиснула на педаль, яка не давала ніякого результату.

Вона вивернула кермо, намагаючись піти від прямого зіткнення. Це врятувало її від удару просто в дверцята водія, але не від самої аварії.

Вантажівка врізалася в передню частину автомобіля збоку, і звук удару перекрив усе інше — сигнал, скрегіт металу, різкий тріск скла. Зелений кузов відкинуло вбік, машину розвернуло, і на коротку мить вона зникла за корпусом вантажівки.

Автомобіль подруг, що рухався позаду, різко загальмував.

— Господи! — закричала хтось із заднього сидіння.

Водій найнятої машини вивернув кермо, зупиняючись біля узбіччя. Дженн не відразу зрозуміла, що вже відстебнула ремінь і намагається відчинити дверцята. Її пальці ковзнули по ручці, не слухаючись із першої спроби, а тоді двері нарешті відчинилися.

Вона вибігла на дорогу. Попереду стояла вантажівка, її передня частина була пошкоджена. Зелений автомобіль завмер неподалік, повернутий під неприродним кутом до проїжджої частини. Червоний бант злетів із капота й лежав на асфальті за кілька метрів від машини. Довкола вже зупинялися інші водії, хтось кричав, щоб викликали швидку, хтось намагався зв'язатися з екстреними службами.

Дженн бігла, не відчуваючи ніг.

— Айшен! Айшен!

Вона добігла до автомобіля, але зупинилася біля водійських дверцят, не знаючи, що робити далі. Скло було пошкоджене, кузов деформований, а салон майже неможливо було розгледіти крізь уламки та спотворені відблиски на вікнах.

Одна з подруг наздогнала її й схопила за плече.

— Не чіпай машину! Дочекаймося рятувальників!

— Вона там! — Дженн різко обернулася до неї. — Вона там, ти розумієш?!

— Я знаю! Я знаю, Дженн!