4

Ранок видався метушливим ще до того, як Айшен остаточно прокинулася. У сусідній кімнаті хтось пересував стільці, на кухні дзенькав посуд, а телефон, залишений на тумбочці, раз у раз нагадував про себе повідомленнями. Здавалося, кожна людина, яка знала про сьогоднішню реєстрацію, вважала своїм обов'язком уточнити бодай одну дрібницю, без якої, на її переконання, весілля ризикувало не відбутися.

Айшен сиділа перед дзеркалом, розчісуючи довге каштанове волосся, і намагалася не дивитися на годинник. До призначеного часу ще залишалося достатньо, проте вона вже встигла перевірити документи двічі, переглянути повідомлення від Пола й переконатися, що коробочка з обручками лежить саме там, де її залишили напередодні. Третя перевірка документів здавалася зайвою, але рука мимоволі потягнулася до сумочки знову.

— Якщо ти ще раз перевіриш паспорт, він образиться й утече, — повідомила Дженн із дверей.

Айшен зустріла її погляд у дзеркалі й усміхнулася.

— Тоді доведеться реєструвати шлюб за свідченнями очевидців.

— У тебе вже є очевидці. Ми всі тут, і кожна готова підтвердити, що ти добровільно погодилася вийти заміж за Пола.

— Як люб'язно з вашого боку. А якщо я передумаю?

— Запізно. Я вже морально підготувалася називати його братом.

Дженн увійшла до кімнати й опустилася на край ліжка. Сьогодні вона виглядала цілком звичайно, без тих численних прикрас та містичних дрібничок, якими часом любила доповнювати одяг. Лише знайомий кулон на шиї видавав її звичку триматися за речі, значення яких для інших людей залишалося незрозумілим.

Кілька секунд сестри мовчали, насолоджуючись рідкісною можливістю побути вдвох серед загального гамору. Потім Дженн кивнула в бік вікна.

— До речі, ти ще не передумала, як добиратимешся? Дівчата сперечаються, чи варто викликати ще одну машину, чи всім уміститися в ту, яку ми замовили.

— А навіщо нам друга машина? — здивувалася Айшен. — Я поїду сама.

Дженн повернула голову.

— Сама? Ти ж не збираєшся викликати таксі?

— Ні. На своєму автомобілі.

— На тому зеленому, який Пол подарував тобі вчора, і який ми прикрашали уночі?

— На ньому самому. — Усмішка Айшен стала ширшою. — Я досі не можу повірити, що він справді це зробив. Він знав, що я давно придивлялася до такої машини, але я навіть не підозрювала, що він уже все організував. І тепер у мене є чудова нагода нарешті нормально на ній проїхатися.

— У весільній сукні? — Дженн скептично оглянула сестру, ніби тільки зараз помітила, що та справді збирається сьогодні заміж.

— А що не так із весільною сукнею?

— Залежить від сукні. Якщо ти збираєшся сісти за кермо в конструкції, яка займає половину салону, нам доведеться спочатку звільнити тебе від неї, а вже потім їхати до РАЦСу.

— Я приміряла її в машині, коли вчора перевіряла, чи все зручно. Сидіти можу, ноги не заплутуються, керувати не заважає. Шлейф і фату візьму окремо, а на місці вже причепимо. Я не збираюся влаштовувати автопробіг із весільним реквізитом на голові.

— Тобто ти все продумала?

— Майже все. Решту, як завжди, доведеться імпровізувати.

Дженн засміялася, і напруга, яка непомітно виникла між ними через несподівану новину, зникла. Їй подобалася ця сторона Айшен — здатність ухвалювати рішення без довгих нарад, а потім спокійно пояснювати, чому ніхто не помре, якщо не погодиться з нею. Принаймні в більшості побутових ситуацій.

— Гаразд, — сказала Дженн. — Тоді ми їдемо слідом. Не думаю, що комусь сподобається ідея залишити наречену саму посеред дороги, якщо раптом щось трапиться.

— Якщо щось трапиться, я зателефоную.

— А ми все одно їдемо слідом.

— Ти зараз звучиш як моя старша сестра.

— Я молодша... Насправді я просто хочу першою побачити твоє обличчя, коли ти нарешті усвідомиш, що сьогодні виходиш заміж.

— Ти побачиш його ще до того, як ми виїдемо.

— То буде не те саме.

Айшен похитала головою, усміхаючись, і відклала гребінець. Вона не стала сперечатися. Їй подобалася думка, що подруги їхатимуть неподалік, навіть якщо вона не хотіла відмовлятися від можливості самостійно сісти за кермо нового автомобіля...

Коли вони вийшли надвір, зелений автомобіль стояв там, де його залишили напередодні. На ранковому світлі його колір здавався особливо насиченим, і Айшен на мить затрималася біля нього, розглядаючи машину з тією тихою радістю, яку не хотілося псувати зайвими словами.

Вона провела долонею по дверцятах, перевірила ручку й усміхнулася сама до себе. Їй подобалося, що Пол не просто купив автомобіль, а вибрав саме такий, про який вона мріяла. У цьому подарунку було щось дуже особисте: він пам'ятав її давні розмови, помічав дрібниці й умів перетворювати випадкові згадки на справжні вчинки.

Невдовзі вони мали вирушати: Айшен — у своєму новому зеленому автомобілі, а подруги — слідом, у найнятій машині. Пол уже чекав на неї в іншому місці, і до їхньої зустрічі залишалося зовсім небагато часу.

Для Айшен це був просто початок найважливішого дня її життя. Вона не шукала прихованих знаків у випадкових дрібницях, не намагалася вгадати майбутнє й не сумнівалася у власному рішенні. Вона лише хотіла вчасно приїхати, побачити Пола й нарешті стати його дружиною.

І цього ранку їй здавалося, що все йде саме так, як мало бути.