2

Пол ніколи не розумів, чому напередодні весілля чоловікові неодмінно потрібно провести вечір у компанії друзів, наче наступного дня його мали не одружити, а відправити в далеку експедицію без права повернення. Втім, коли друзі запропонували зібратися, він не став заперечувати. За останні кілька тижнів у нього накопичилося чимало справ, пов'язаних із весіллям, і навіть найприємніші клопоти зрештою починали нагадувати роботу, якщо доводилося займатися ними щодня. Тож можливість провести кілька годин без списків, телефонних дзвінків і нескінченних уточнень здалася цілком доречною.

Місце для зустрічі вибрали без особливих суперечок: невеликий заміський будинок одного з його друзів, де було достатньо простору для компанії, ніхто не заважав сусідам і, що особливо важливо, нікому не доводилося турбуватися про те, хто залишиться за кермом дорогою додому. Останню обставину Пол уточнив заздалегідь, чим викликав у товаришів кілька жартів про те, що наречений навіть на власному холостяцькому вечорі не здатен забути про правила безпеки. Він відповів, що правила існують саме для того, аби про них пам'ятали, а не згадували наступного ранку, і на цьому дискусію було завершено.

Коли Пол приїхав, більшість друзів уже зібралася. Господар будинку, Марк, порався біля столу, намагаючись переконати всіх присутніх, що замовлена їжа цілком відповідає кількості гостей, хоча двоє чоловіків поруч уже висловлювали сумнів, чи вистачить їм бодай на першу годину. На терасі хтось налаштовував музику, з кухні долинали голоси, а вітальня поступово перетворювалася на місце, де кожен мав власну думку щодо того, як правильно організувати вечір, але ніхто не збирався брати на себе відповідальність за остаточне рішення.

— Нарешті, — вигукнув Марк, побачивши Пола у дверях. — Я вже думав, що ти вирішив провести останній вечір неодруженим за складанням таблиці витрат на весілля.

— Я закінчив таблицю ще вчора.

— От бачиш? — Марк обернувся до решти компанії. — Я ж казав, що людина не здатна змінитися навіть під загрозою одруження.

— А я казав, що таблиця потрібна не для того, щоб милуватися нею, а щоб знати, скільки ми витратили, — спокійно відповів Пол, вітаючись із друзями. — До речі, якщо ти й далі плануєш годувати всіх цими порціями, раджу додати ще щось до замовлення.

— Він навіть не встиг зняти куртку, а вже перевіряє бюджет, — зауважив хтось із дивана.

— Зате завтра він точно знатиме, куди йде, — озвався Марк. — На відміну від нас, які досі не можуть вирішити, чи варто було купувати стільки їжі.

Пол усміхнувся й допоміг розставити принесені напої. Йому подобалося, що друзі не намагалися перетворити вечір на урочисту церемонію з промовами про чоловічу дружбу, втрачену свободу та інші речі, які зазвичай звучали значно переконливіше після кількох келихів. Вони знали одне одного достатньо давно, щоб не потребувати особливих приводів для зустрічі, і навіть завтрашнє весілля не змінювало цього. Пол не відчував, що має прощатися з якоюсь частиною свого життя. Він збирався одружитися, а не відмовитися від друзів, власних інтересів чи права іноді провести вечір у тиші.

Розмова швидко повернулася до звичайних тем. Хтось розповів про невдалу поїздку, хтось згадав давню історію, яку Пол чув уже стільки разів, що міг би переказати її замість оповідача, а Марк узявся доводити, що саме він колись урятував компанію від значно серйозніших неприємностей, ніж усі разом могли собі уявити. Його версія подій щоразу ставала трохи героїчнішою, тому вже за десять хвилин виявилося, що звичайна поїздка за місто кілька років тому була мало не експедицією, а повернення додому — складною операцією, успіх якої залежав виключно від Маркової кмітливості.

— Ти забув згадати, як ми дві години чекали на тебе біля заправки, — нагадав Пол, коли історія дійшла до особливо драматичного моменту.

— Це була стратегічна пауза.

— Ти загубив ключі.

— Я перевіряв, наскільки ви готові діяти самостійно в критичній ситуації.

— І як, перевірка вдалася?

— Безперечно. Ви ж дочекалися мене.

Друзі засміялися, а Марк із задоволеним виглядом повернувся до столу, ніби щойно виграв важливу суперечку. Пол похитав головою й сів поруч із товаришем, відчуваючи, як звична невимушеність вечора поступово витісняє думки про завтрашній день. Він не нервував через саме одруження, хоча розумів, що попереду на них з Айшен чекатиме чимало змін. Спільне життя неминуче вимагало домовлятися, поступатися, переглядати плани й часом визнавати, що власна правота не завжди варта суперечки. Але все це не здавалося йому загрозою. Навпаки, Пол вважав, що саме з таких речей і складаються стосунки, які мають шанс витримати більше, ніж перші роки захоплення одне одним.

З Айшен йому не потрібно було вдавати людину, якою він не був. Вона могла висміяти його надмірну організованість, а він — її звичку відкладати деякі рішення до останньої хвилини, і жоден із них не сприймав такі суперечки як доказ несумісності. Їхні відмінності часом ускладнювали повсякденні справи, але водночас давали змогу помічати те, чого інший не бачив. Пол не вважав їх ідеальною парою, бо не вірив у необхідність ідеальності. Йому було достатньо того, що вони вміли говорити одне з одним, довіряли одне одному й обирали залишатися разом навіть тоді, коли простіше було б наполягти на власному.

— До речі, — промовив Марк, коли розмова на якийсь час стихла, — ти хоч розумієш, що завтра все зміниться?

Пол подивився на нього з легкою підозрою.

— Якщо ти зараз почнеш пояснювати мені, що таке шлюб, я попрошу повернути мені гроші за вечерю.

— Я серйозно. Завтра прокинешся неодруженим, а ввечері вже матимеш дружину.

— Сподіваюся, — відповів Пол. — Інакше доведеться пояснювати Айшен, чому я витратив стільки часу на підготовку до події, яка не відбулася.

— Ось бачиш! — Марк звернувся до решти. — Жодного хвилювання, жодної романтики. Людина думає про пояснювальні записки.

— Я думаю про те, що завтра в мене буде дружина, — уточнив Пол. — А це, якщо ти раптом не помітив, трохи важливіше за те, наскільки романтично я виглядаю сьогодні.