26

Після смерті свого зятя Степана Андрійовича Врублевського, Теодора Феофанівна Подільська зачастила в гості до найстаршої доньки Аліни:

– Привіт, я так скучила! – без запрошення увірвавшись у будинок доньки, жінка почала ламати комедію, вдаючи, що дуже рада бачити дівчину.

– Та невже? – не випускаючи з рук маленького Сашка, Аліна вороже поглянула на матір.

– Та годі тобі, доню – почала підлещуватися Теодора, – я ж бажала тобі тільки добра!

– Ну, звісно, лише з добра власних дітей продають у рабство, а потім виставляють посеред ночі за поріг рідного дому! – невдоволено кинула молода жінка, холодно дивлячись на матір.

– Ти несправедлива по відношенню до мене! – почала маніпулювати Теодора, давлячи на жалощі.

– Так, мамо, несправедлива, а взаємна! – Аліна закипала від злості, але стримувалася щоб не закричати лише завдяки маленькому Олександрові, якого міцно тримала на руках. – Вибачай, але тобі вже час! – спокійно зауважила Аліна. – Наступного разу приходь за запрошенням! – гримнувши на матір, молода Врублевська зачинила двері прямо перед Теодориним носом.

Дивуючись власній внутрішній ворожнечі до рідної людини, Аліна зауважила, що відчула значне полегшення після того, коли виставила неньку за поріг. Дівчині й досі було прикро від того, що Теодора замість того, щоб прийняти та заспокоїти дитину, яку скривдив чоловік, у якої викрали дитину: виставила її за поріг, обравши спілкування із малознайомим чоловіком. Спомин про цей факт утворив невидимий бар`єр, який Аліна не могла, та й не хотіла долати.

Після викрадення сина, молода мама більше не довіряла його жодній няні і гляділа його виключно сама. На прогулянку жінка водила малюка лише з охороною, і то недалеко від дому.

Завагітнівши вдруге, Аліні з кожним тижнем ставало дедалі важче справлятися з малюком, який ставав щодня більш допитливим та в`юнким. Інколи їй допомагала кухарка Валентина, або охоронець Михайло, які залишалися постерегти малого, поки молода мама хутко відвідувала душ.

Андрієві не хотілося після роботи їхати додому, тому не дивлячись на власну виснаженість він часто залишався працювати понаднормово, або ж просто ночував на роботі.

Повертаючись додому його знову і знову чекали претензії та скандали, які йому влаштовувала силіконова Крістіна, яка не збиралася жити лише на одну зарплатню чоловіка.

– За такі копійки ти майже живеш на роботі! – якось по поверенню чоловіка з роботи, дорікнула вона.

– І тобі привіт! – байдуже озвавася молодик, намагаючись не стрічатися поглядом зі своєю силіконовою лялькою. – Що у нас сьогодні на вечерю?

– Вечерю? А-ха-ха-ха – моторошний сміх Крістіни був схожий на крик пораненого лебедя, що намагався злетіти не дивлячись на підбиті крила.

– Так, на вечерю! – роздратовано озвався чоловік. – Не розумію твого сміху!

– Запам`ятай, любий, – з відразою озвалася Крістіна, ім`я якої останнім часом різало вуха Андрієві – я тобі не наймичка, щоб готувати і прибирати! Хочеш їсти – найми куховарку. Бери приклад з власного батька, який був успішнішим за тебе.

– Годі тобі вже колупати мене батьком! – грубо озвася Андрій. – Хоч на тому світі залиш його у спокої!

– А ти не вказуй, що мені робити! Невдаха!

Після цих слів Крістіни, Андрій просто розвернувся та вийшов із квартири мовчки гепнувши дверима.

– Це ж треба було так помилитися в людині! – картаючи себе за безрозсудність, говорив молодик. – Сам заварив цю кашу, тепер самому її і розхльобувати.

Взявши таксі хлопець сам не знав, як автоматично назвав адресу батькового будинку.

Коли в двері подзвонили, Аліна знову кинулася думаючи, що ценахабна матір. Приготувавши набір не достатньо культурних слів, молода жінка на мить лишивши сина в манежі, пішла відчиняти.

– Привіт! – усміхнувшись до неї промовив Андрій, протягуючи молодій Врублевській букет ромашок.

– Привіт! – отетерівши від появи незваного, але прекрасного гостя заціпеніла на місці Аліна.

– Можна зайти? – невпевнено запитав чоловік.

– Так, звісно! – вдихаючи ніжний, терпкий запах улюблених квітів, запросила Аліна. – Я від несподіванки не одразу збагнула, що гостя треба запросити.

– Як почуваєшся? – поглянувши на добре округлий живіт Аліни, запитав чоловік.

– Нормально! – сідаючи навпроти нього, відповіла дівчина.

Вона вже кілька разів хотіла зізнатися Андрієві в тому, що чекає від нього дитину, але, як завжи, в останній момент змінювала думку та не хотіла нічого сповіщати.

– Ти вечеряти будеш? – зацікавлено поглянувши на коханого запитала Аліна.

Андрій у відповідь схвально кивнув головою, і Аліна запросила його до столу. Поки Анрій розважав маленького Олександра, молода жінка спритно повправлявшись на кухні швиденько накрила на стіл.

– А де Валентина? – здивувався молодий чоловік.

– Я її на тиждень відпустила додому! – широко посміхнувшись, відповіла Аліна. – В неї позавчора онучка народилась, то я дала їй відпустку.

– А як ти сама вправляєшся на кухні? – здивувався Андрій.

– Дуже просто! – ніжно посміхнувшись відказала молода жінка. – Швише їж, бо охолоне.

Андрій відчув таке внутрішнє тепло і затишок, яке зберігав у серці, що обережно ховалося там вперемішку з тими спогадами, коли ще мама не була відомою співачкою, а лише робила свої перші кроки в творчій кар`єрі. Вони часто збиралися сім`єю за одним столом та вечеряли, ділячись подіями, які пережили впродовж дня. Саме такою Андрій уявляв справжню сім`ю і хотів побудувати міцні, дружні стосунки з дружиною та майбутніми дітьми.

– Аліно, – раптом відірвавшись від страви, серйозно поглянув на молоду жінку Андрій. – А можна я лишуся в тебе сьогодні?

Дівчина здивовано поглянувши коханому у вічі, ласкаво відповіла:

– Чому ти питаєш, адже це твій дім? Звісно, що можна!

Вона не претендувала на чоловікову спадщину і не цікавилася заповітом. Аліна жила в будинку покійного чоловіка, тому що елементарно не мала куди йти. І звісно, їй би дуже хотілося, щоб Андрій, як і раніше, жив із нею під одним дахом, хоча б у якості пасинка.