25

Тим часом у сім’ї Андрія Врублевського назрівав новий конфлікт.

– Крістіно, де моя сорочка? – поспіхом збираючись на роботу, молодий чоловік не помітив на своєму місці сорочки, яку ще вчора звечора він виправ і попрасував та повісив у шафі. Але сьогодні на місці сорочки він з подивом помітив чергове, сто тисяч перше плаття Крістіни, яке спокійнісінько висіло на місці сорочки.

– Крістіно! – дивлячись на годинник, горленив чоловік на всю квартиру.

– Чого так кричати? – невдоволено озвалася жінка, надувши свої перекачані губи.

– Де моя сорочка? – намагаючись бути терплячим запитав вкотре Андрій.

– А я що, хіба твоя покоївка, яка знає де всі твої тряпки валяються?! – поправляючи пальцями на обличчі блідо-синю косметичну маску, що робила її схожою на аватара, Крістіна обурено буркнула. – І взагалі, міг би жити і в нормальному домі з прислугою та охороною, а не ютитися в цій нещасній квартирі на двохсот п’ятидесяти квадратах, в той час, як вдова твого батька зі своїм, незрозуміло, до речі, від кого народженим малим, шикують на всьому готовому!

– Крістіно, стули пельку!

– Якщо в тебе кишка тонка її звідти вишвирнути, то я зроблю це сама, не сумнівайся!

Андрій розчаровано дивився на Крістіну і не розумів, як міг так сильно помимлитися в людині, от як?!

В квартирі, яку він купив ще до одруження все нагадувало армагедон: кругом валялися розкидані речі і незрозуміло було де покоїлися брудні, а де чисті. На підлозі поважно красувався пил товщиною у чотири пальці, а під стелею висіли гірлянди з павутини, які, окрім Андрія, як йому здавалося не бентежили більше нікого. На кухні лежали брудні тарілки, ложки і склянки, які молода дружина навіть не могла скласти у посудомийку та натиснути кнопку “пуск.”

Андрію було огидно жити в такій квартирі, але приходячи вбитий з чергування він кілька разів поспіль намагався мити, прати, готувати, але коли наступного дня приходив і в квартирі ніби хто спеціально все порозкидав: чоловік вирішив більше не займатися гиблим ділом, а почекати, коли ж нарешті бруд набридне Крістіні, а він як на зло їй ніяк не набридав.

– Скажи на милість, що твоя сукня робить на місці моєї сорочки? – глибоко вдихнувши, Андрій встиг подумки прорахувати до десяти, поки його дружина надумалась, що йому відповісти.

– Висить! – закліпала очицями жінка-аватар краса якої, була дійсно дуже страшною силою.

– Та невже? – виходячи з рівноваги Андрій розумів, що ніякі дихальні вправи йому не допоможуть. – А я і не здогадався! – Крістіно, ти взагалі нормальна!? – ставлячи під сумнів її адекватність, молодий чоловік, все ж, задав уголос риторичне питання.

– Якби ти знав скільки коштує ця сукня, то не задавав би дурних питань! – насмішкувато поглянувши на чоловіка, Крістіна Врублевська поглянула на себе в дзеркало.

“Красу нічим не зіпсуєш! – подумки сказав Андрій дивлячись як його жінка насолоджується власним відображення у дзеркалі.”

– Я вчора її випрала! – з виразом обличчя лицарки переможниці, гордо промовила та.

– Як випрала?! – змінившись на обличчі,
Андрій швидко попрямував до ванни, з поганим передчуттям.

Зазирнувши у барабан машинки чоловік завмер, побачивши в ній три речі: комплект нижньої білизни яскраво-червоного кольору та свою, але не зразу зрозумів чи свою, білувато-рожевувато-червону сорочку, яка в оригіналі була білосніжною.

Втягнувши ніздрями прохолодний потік повітря, який практично одразу потрапив у груди наповнивши легені киснем, чоловік відчув, що в голові застукали дрібненькі молоточки, які поступово переміщалися у вуха, шию та серце. Він навіть не уявляв, що співіснування під одним дахом з іншою людиною може бути настільки важким. І проблема тут була навіть не у відсутності ніжних почуттів, а в самій людині, яка жила поряд фізично, але морально знаходилася десь невідомо де, а може й взагалі померла.

Вскочивши у спортивний костюм, Андрій поспішив покинути ту божевільню, під назвою “Дім.” Чоловік розумів, що нема людей ідеальних, але й не вимагав нічого від дружини, яка за кілька місяців після одруження навіть не змогла розпакувати кастрюлі та сковороди, в яких не бачила потреби, адже завбачливі люди вже давно винайшли ресторанну доставку.

Сівши до машини Андрій зрозумів, що йому не судилося сьогодні на ній дістатися до роботи, адже бак був зовсім порожнім. На передньому пасажирському сидінні валялися нові жіночі парфуми та кілька помад, які Андрій нервово закинув у бардачок:

– Авжеж, і сюди її щупальця дісталися! – закриваючи автомобіль, чоловік нервово поглянув на годинник та побіг ловити таксі, адже на роботу він ризикував запізнитися.

“Треба ж було мені одружитися – подумки картав себе молодий Врублевський прискорюючи крок – кому я що хотів довести, ідіот!”

Пірнувши у свої думки чоловік не одразу помітив на іншому боці дороги постать схожу на Віру Павлівну Левченко – колишню покоївку з батьківського дому. Завмерши на місці Андрій не знав як діяти, адже побачивши його “рибка” могла злякатися і залягти на дно, щоб її ніхто не знайшов.

Заховавшись за якоюсь вивіскою, що красувалася неподалік, молодий чоловік вирішив прослідкувати за жінкою, яку досвідчені оперативники ніяк не могли впіймати, ба навіть на її слід ніхто не міг натрапити. Андрій навіть здалеку помітив, що таємна жінка змінила колір волосся, і її міг впізнати лише той, хто дуже добре її знав.

Віра Павлівна швидко кудись прямувала роззираючись на всі боки, ніби боячись, що за нею можуть слідкувати.

– Правильно боїшся! – шепотів Андрій рухаючись в напрямку жінки, по інший бік вулиці.

Коли Віра спіймала таксі, то Андрій послідував її дії і спіймав першу машину, що їхала.

– Їдьте за он тією машиною, що рушила у зворотньому напрямку! – розпорядився чоловік водієві, який був не дуже радий такій вказівці.

– Але ж треба перетинати... – почав було обурюватися таксисит, але перебивши його Андрій сказав: