23

Похорон Степана Врублевського зібрав багатьох людей, більшості з яких Аліна не знала. Молода вдова повернулася в будинок Врублевського, адже більше їй не було куди йти. Спустошена та розбита Аліна намагалася прийти до тями, але їй це взагалі не вдавалося. В будинку окрім неї ще була куховарка Валентина та охоронець Михайло, які всіляко намагалися підтримати її, але Аліні це зовсім не допомагало.

Раптом у двері подзвонили і Михайло завів у вітальню якогось чоловіка.

— Вітаю, пані Врублевська! — показуючи посвідчення сказав чоловік. — Мене звуть Кирило Маркович Біленко, я новий слідчий у вашій справі про зникненню дитини і у справі по загибелі чоловіка.

— Добрий день! — навмання відповіла молода жінка, не знаючи, чи то за вікном світає, чи сутеніє. — Так, проходьте! — вказуючи рукою на будинок, сказала вона. — Вже так багато слідчих змінилося, що я перестаю щось розуміти! 

— Розумію! 

— То з чим прийшли? — прямо запитала Аліна. — Як справа по пошуку мого сина? — зиркнувши на молодика скляними, червоними очима запитала вона. — Все так само, без змін?

— Мені дуже жаль, але нічого нового поки нема. — зітхнувши відповів Кирило Маркович Біленко.

— Хто б сумнівався! — скептично пробурмотіла дівчина.

— Аліно Олександрівно, я розумію ваші почуття,але…

— Не перебільшуйте! — огризнулася молода жінка. — Ви просто виконуєте свою роботу і вам байдуже до моїх почуттів та переживань, то ж давайте лише по факту! Я стомилася від тисячного пояснення однієї і тієї ж ситуації. Я більше не можу прокручувати її в голові, не мучте мене!

— Тоді одразу до справи! — ніби ні в чому не бувало сказав амбіційний слідчий. — Вашого чоловіка отруїли! Останнім, що він вживав — був сік у вашій палаті! — Кирило з докором глянув на молоду вдову.

— Я вже сто разів повторювала, що не знаю, звідки взявся той сік. Я не знаю, хто його приніс!

— Ми з'ясовуємо, але знаємо напевно, що сік був призначений саме вам! — знову пильно поглянувши на Аліну Врублевську, сказав Кирило Маркович. 

— Виходить, замість Степана мала бути я?

— Виходить, але йому й без того не довго лишалося! — спокійно сказав слідчий.

— Що ви хочете цим сказати?

— Чому хочу?! — знітився Кирило Біленко — я кажу, що ваш чоловік мав злоякісну пухлину мозку і вона помітно прогресувала останнім часом. Не дивлячись на те, що він раніше був прооперований у Німеччині і постійно туди літав на медичні огляди та лікування, але бажаних результатів терапії, як сказала його лікарка Петра Мітчел, це не дало. Він раніше мав гарні шанси, але приблизно років з півтора тому все пішло нанівець, фахівчиня пов'язувала це з постійними стресами, принаймні, у неї були такі припущення, що саме вони блокували шлях до його цілковитого одужання.

— Півтора року!? — ніби не дочуваючи перепитала Аліна. — Я нічого не знала…

— Мене чомусь це не дивує! — скептично протягнув сищик. — Коли в сім'ї панує мир і довіра, то таке не приховується, а в таких як у вас… — Кирило Маркович Біленко замовк і знову пильно поглянув на Аліну. — Зовні все красиво: гроші, нерухомість, красиве життя, не менш красива молода дружина, але це як яскравий фантик від затхлої, приторної цукерки, яку розмотавши хочеться викинути, навіть не кажучи нічого про те, щоб її з'їсти.

— Ви нічого не знаєте про наше життя! — огризнулася молода Врублевська.

— Я знаю стільки, скільки мені потрібно для справи, а решта — мене не стосується! — серйозно, навіть дещо категорично заявив слідчий. — Мені відомо, що ваша колишня покоївка Віра Павлівна Левченко якось причетна до зникнення вашого сина і загибелі чоловіка. До речі, цікавим фактом є те, що її хтось добряче злякав, адже вона поспіхом збиралася, хоча втечу планувала заздалегідь.

— Я більше двох тижнів не бачила своєї дитини! — хапаючи за руки сидячого за столом слідчого зарепетувала Аліна. — Благаю, знайдіть його! — падаючи на коліна перед чоловіком білугою забилася вона. Її плач, схожий на стогін пораненого вовка пройняв би до кісток навіть найтвердошкурішого старого сищика, не говорячи вже про молодого слідчого, якому аж самому захотілося плакати від жалю та розпачу, хоча скільки разів зарікався не вдаватися до сентиментів.

— Ми робимо все можливе! — сказав чоловік. — Ми його знайдемо, вірте в це!

Після бесіди зі слідчим Аліна збагнула, куди так часто і раптово зникав її Степан — їздив у Німеччину лікуватися! Але чому ж він мовчав? З іншого боку, якби він і поділився з нею, то що б змінилося? Вона б його покохала з жалю? Хоча б і хотіла, але б не змогла… але почуття провини роз'їдало її зсередини. Слова, які промовив Кирило Маркович Біленко: "Він раніше мав гарні шанси, але приблизно років з півтора тому все пішло нанівець!"

— Приблизно стільки ми пробули з ним разом? Невже просте співпадіння? — бурмочучи собі під носа, Аліна лихорадно прибирала в їхній зі Степаном кімнаті, аби хоча б на якусь мить відволіктися від проблем, що її оповили, немов ядовита змія.

Раптом її тишу хтось порушив своїми повільними, обережними кроками, вслід за якими почувся легкий стукіт у розчинені навстіж двері.

— Привіт! 

Аліна обернулася на голос за спиною.

— Привіт! — відповіла вона Андрієві, який, чи не вперше був як чорна хмара, за якою сховалися його життєрадісні очі та щира усмішка.

— Як ти? — підходячи ближче, молодик простягнув руку до батькового фото з чорною стрічкою, яке тільки-но Аліна протерла і поставила на комод.

— Досі не можу повірити й прийняти — опускаючи очі на фото, відповіла молода вдова. — Мене гризе сумління, адже сік мала випити я.

— Так, ситуація… — затиснувши губи, протягнув молодик. — Не гризи себе, адже в цьому немає твоєї провини. Ти ж не будеш решту життя собі докоряти за те, що жива!

— Мабуть, це так, але я не можу змиритися з цим фактом!

— Ти повинна бути сильною і маєш триматися, адже тобі ще сина шукати і на ноги підіймати. — сумно посміхнувшись, Андрій ніжно обійняв Аліну за тонкі плечі.