21

Теодора Подільська ніби й забула про існування найстаршої доньки, за рахунок якої жінка жила як у Бога за пазухою. Теодора завжди вміла прикидатися ягням де було треба, і виставити гострі пазурі, де це було необхідно. Вона перестала відчувати до Аліни найніжніші почуття, після того, як випадково дізналася, що донька не від чоловіка.

— Для переливання ваша кров не підходить! — холодно озвався лікар до згорьованої матері, однорічну дитину якої щойно доставили у лікарню швидкої допомоги.

— То чоловікові подзвоню! — розгублено сказала жінка.

— Мерщій дзвоніть! — закликав лікар, і маленьку Аліну повезли до реанімаційного відділення.

Теодора пригадувала події попереднього дня, які не віщували біди. Жінка з донькою гуляла в саду, аж раптом у дівчинки підскочила висока температура, і маленька Аліна втратила свідомість. Після цього все було неначе в тумані: швидка, лікарня, реанімація і висновок лікарів, що Теодора не може бути Аліниним донором — вся надія на батька. Проте, яким же було її здивування, коли й група крові Олександра не підійшла доньці.

Теодора з сумом пригадала ту єдину ніч проведену з другом Олександра, і все зрозуміла, але зрозуміла вона неправильно. Жінка намагалася всіляко приховувати дрібниці, які могли виказати її, і тим самим дати зрозуміти, що Аліна не Олександрова донька, але він, неначе засліплений любов'ю та радістю, навіть і не здогадувався, що за його спиною його найрідніша людина може влаштувати якесь западло, а даремно.

Аліна була в шоці від звістки про другу вагітність. Вона не знала, що їй робити з цією новиною, і куди себе діти. З одного боку її синові всього лише п'ять місяців, а з іншого… з іншого вона чудово розуміла, що ця дитина не від Степана, і куди діватися з цією горе-правдою молода, майбутня мама поки що не знала. Вона всіляко приховувала від чоловіка свій стан, списуючи погане самопочуття на перевтому, а сама панічно намагалася розшукати шляхи розв'язання цієї ситуації. Раптом жінку від тяжких думок відволікла няня Юлія, яка без стуку забігла в її кімнату:

— Аліно Олександрівно, ви забрали маленького Сашу не попередивши мене?! 

Аліна дивилася на молоду няню круглими очима, не до кінця розуміючи, про що вона говорить.

— Я?! — перепитала вона. — Як я могла його забрати, якщо ви півгодини тому вийшли на прогулянку?! Я не виходила з кімнати за цей час!

— Тоді не знаю… — не стримуючи сліз, вибухнула Юля. — Його у візочку нема.

— Що?! — молода мама від шоку не знала, що їй робити, і куди діватися.

За хвилину трохи прийшовши до тями, Аліна вже на ходу накидала куртку, знаходячись на вулиці. Гранітна брущатка, ніби, глузуючи з молодої жінки змушувала її ноги роз'їжджатися в різні боки, вкрившись тонким шаром слизької криги.

Молода жінка панічно намагалася відшукати дитину у візочку, але її там не було, але в кутку Аліна наткнулася поглядом на маленький аркуш паперу, на якому були слова: "Коли Степан Врублевський поверне те, що забрав — отримає сина!"

Дівчина схопивши того аркуша стрімголов помчалася до чоловіка в кабінет:

— Ось! — ледь не з ноги відчинивши двері, вона кинула лист на стіл, голосно прикривши його долонею.

— Що це? — на мить відвівши очі від ноутбука, Степан приспустив на кінчик носа окуляри.

— Читай, а потім скажи, що це?! 

Аліна кипіла від гніву, злості та образи.

Степан Андрійович хутко пробігшись очима по листу, знову й знову перечитував послання, а потім підвів очі на дружину:

— Де ти це взяла?! — втрачаючи самообладання, не почувши відповіді він перепитав знову — Де ти це взяла, відповідай!!

— У візочку нашого сина! — Де Олександр?! — перепитав чоловік.

— Не знаю, його нема! — тремтячим голосом озвалася дівчина. — Він зник на прогулянці!

Степан стрілою вилетів з кабінету не сказавши дружині жодного слова. Аліна кинулася вслід за ним.

— Де Михайло?! — Врублевський старший закричав на весь перший поверх, аж розлетілася луна.

— Так, Степане Андрійовичу, я тут! — спокійно озвався чоловік, виходячи з їдальні, де він сидів напівдрімаючи.

— Ти за що гроші отримуєш?! — грізно запитав Степан. 

— Що сталося?! — отетерівши запитав чоловік.

— Що сталося питаєш, ось на, помилуйся! — Степан ткнув Михайлові в лице листа, якого Аліна дістала з візочка.

— Що це? — розгублено запитав охоронець.

— Це ти мені скажи, що це, ідіот?! — не підбираючи слів кричав Степан. — У тебе з-під носа вкрали дитину! 

— Що?! — на крик вибігла Валентина, яка кинула приготування та остовпіла посеред вітальні.

Віра трималася спокійно та впевнено, але Аліна помітила її задоволений погляд.

— Це вона! — ткнувши пальцем на покоївку, Аліна мерщій підбігла до неї. — Це все вона, я знаю! Це вона писала ті дурні анонімки нам з тобою! Це вона підкинула тобі ті фотографії, вона!

— Степане Андрійовичу, я…. — Віра вдала, що не розуміє, про що мова, але акторська майстерність цього разу її підвела, і було видно неозброєним оком, що жінка бреше.

— Віра?! — перевівши погляд на покоївку, здивувався Степан Врублевський. — Навіщо їй це?!

— А ти в неї сам спитай! — грюкнувши дверима, дівчина вибігла на подвір'я. На ходу вона набирала номер поліції та бігла не озираючись за територію свого обійстя. 

Аліна, залишивши заявку диспетчеру направлялася туди, де нещодавно бачила підозріле авто зі слідчим, але на її здивування машини там не було, проте були свіжі сліди та кілька окурків, що хаотично валялися на першому, грудневому снігу.

По приїзду поліції Аліна одразу ж розповіла слідчим, що часто біля їхнього дому зустрічала мерседес чорного кольору з підозрілим чоловіком, який в результаті виявився слідчим.

— Слідчим?! — поцікавився оператиник. — А що він тут забув? 

— Не знаю, — пожала плечима Аліна — сказав, буцімто, таємниця слідства.

— А з чого ви взяли, що він з органів?!