17

Аліна вже за тиждень повернулася з маленьким Олександром додому в новому статусі: мама. Вона не тямилася від щастя і від того, що вона є власницею маленького, але такого безцінного скарбу.

Степан оточив молоду дружину увагою та підтримкою. Він не упускав можливості допомогти Аліні пристосуватися до нового статусу. Врублевський наняв для дружини няню, аби кохана мала можливість відновитися та набратися сил. Чоловік викинув із голови всі думки про те, чи його це дитина, і навіть не збирався робити ніяких тестів та досліджень. Він любив маленького Сашу рівно настільки, наскільки могло це дозволити його палке серце.

— Аліно Олександрівно! — озвався Михайло до господині, яка спустилася на кухню, щоб розігріти дитячу пляшечку з водою. — Тут конверт передали.

— Хто? — не на жарт злякавшись, запитала вона.

— Андрій Степанович! — спокійно відповів охоронець.

— Дивно, конверт? — дівчина вголос озвучила власні роздуми.

— Так, сказав віддати батькові, або вам! — пожавши плечима, повідомив чоловік. — Степана Андрійовича зранку немає вдома, то я вирішив віддати вам, а ви вже розберетеся!

— Добре! — вхопивши на ходу білосніжного паперового прямокутника, сказала Аліна поспішаючи на кухню.

"Дивно, для чого цей конверт? Гм, — корчачи гримаси, Аліна розмірковувала над Андрієвим вчинком."

Не дивлячись на те, що вона його останнім часом майже не бачила, але перебування з ним в одному закритому просторі згущувало повітря, змушуючи її важче дихати.

"Це неможливо терпіти! — говорила вона сама до себе, думаючи про того, єдиного, який ні на мить не покидав її серце та душу."

Опинившись на самоті, Аліна все ж спромоглася відкрити конверт і ледь не зомліла від побаченого.

"Запрошення на весілля" — прочитала вона і перед очима все попливло. "Ми, наречені Андрій та Крістіна запрошуємо вас на весілля, яке відбудеться 1 вересня о…" дівчина більше не змогла читати, і затамувавши дихання, повільно запхнула запрошення назад у конверт. Її душив розпач та почуття безвиході, що не давало їй спокою. Аліна до найменших дрібниць пам'ятала їхнє перше знайомство, їхні розмови та погляди. Не йшли їй з голови його обійми та палкі поцілунки, які обпікали її і досі, хоча від того часу минуло вже чимало днів, а вона пам'ятала все, неначе ось.

"Кого я намагаюся обдурити? Я не можу його забути, хоч як не намагаюся…"

Стараючись не зустрічатися з Андрієм, Аліна вирішила робити вигляд, що все добре, адже влаштовувати бунт вона не збиралася, хоча на душі бушував нестримний буревій.

— Як справи? — якось випадково зіштовхнувшись увечері на кухні, Андрій першим заговорив до Аліни.

— Ось, прийшла кави випити! — дівчина розгублено поглянула на коханого, розуміючи, що як би вона не намагалася його уникати, живучи в одному будинку це зробити майже неможливо.

— На ніч? — здивувався хлопець. 

— Так, на ніч якраз саме те!

— Я не хотів тебе ставити в незручне становище! — поглянувши на реакцію коханої, сказав Андрій. — Я не знав, що ти тут. У цей час не очікував когось тут взагалі застати.

— Чесно кажучи, я теж — Аліна винувато сховала очі.

— Тобі зробити? — вмикаючи кавову машину, тихо запитала дівчина.

— Можна! — ніяково зізнався Андрій. — Хоч я і не любитель цього напою на ніч, але упускати можливостя побути з тобою зайву хвилину не хочу.

Аліна зробила вигляд, що нічого не почула, але після його слів її серце прискорено забилося, спочатку заскочивши в горло, а потім полетіло вниз, гепнувшись десь у області п'ят, змусивши тремтіти ноги.

Вони сиділи навпроти одне одного: такі близькі й далекі водночас, просто мовчали й дивилися.

— Батька нема? — раптом запитав Андрій.

— Ні, він знову раптово кудись зник! — пожала вона плечима.

— Дивно! — озвався молодий чоловік.

— Я інколи подумую, може він когось собі завів на стороні? — припустивши вголос, Аліна відсьорбнула кави.

— Ні, це просто неможливо! — запевнив хлопець, палаючими вогниками очей спопеляючи дівчину від голови до ніг.

— Можливо, але я не знаю, як оцінювати його раптові зникнення… — Аліну не дуже непокоїли пропадання законного чоловіка, але їй хотілося викликати в Андрія ревнощі, які вона постійно через нього відчувала.

— Якби ж він так тебе не кохав… — кладучи свою руку на Алінину, молодий чоловік замислено поглянув удалечінь.

Ревнощі переживала не тільки Аліна, а ще і її коханий Андрій. Вони ревнували одне одного постійно, кожну годину, кожну хвилину, кожну секунду, кожен видих і вдих. Аліна лягаючи в ліжко зі Степаном боялася назвати чоловіка чужим іменем. Андрій же взагалі мовчки кохався з Крістіною, роблячи це досить рідко, адже він не міг щоразу уявляти перед собою Аліну.

Здавалося б, яка безглузда закономірність. Люди, в яких є все: гроші, зв'язки, таланти, — відчувають пекельні душевні муки через…розділене, взаємне, шалене, але заборонене кохання. 

Закохані чужі, але рідні довго сиділи за столом, не помічаючи, що їхня кава вже давно охолола. Минуло вже більше години, а вони все ніяк не могли наговоритися. Раптом Аліна сказала:

— Андрію, ти пробач, але я вже піду до малюка. Хоч він і з нянею, але…

— Це ти мене вибач, що затримав та відволік від справ…

Він ще довго не міг заснути, розглядаючи в своїй пам'яті її риси обличчя, які він, не маючи художнього таланту, здатен в деталях відтворити в будь-який час доби. 

Дивна штука пам'ять — вона з легкістю може віднести в події далекого минулого, а може занести у вчора, сьогодні, мить тому. Її не треба вмикати, вона має автоматизовану звичку і кнопку "СТАРТ", яка запускається після побаченого, чи почутого фрагменту пов'язаного з певною подією, або людиною.

В Андрієвій пам'яті не було ані кнопки "ПАУЗА", ні "СТОП." Його пам'ять відтворювала Аліну постійно: в дорозі, за операційним столом, на обіді та урочистому прийомі, увісні та перед ним. Вона заповнювала увесь його невидимий простір, якого він мав безмежно багато.