15

Теодора була в захваті від свого нового знайомого. Він викликав у жінки симпатію як мужчина, і як…гаманець, так, саме другий варіант був їй більше до вподоби.

Вона проводила з ним дедалі більше часу: походи в кіно, театр, ресторани. Він був якимось стриманим та сухим, але їй подобалася його компанія, і жінка не вимагала від нього більшого. Дмитро Кравченко — завжди стриманий, наперед продумуючий десять кроків був цілковитою протилежністю її покійного Олександра. Теодора Подільська навіть не здогадувалася, що Дмитро Вікторович Кравченко давно знав її покійного Олександра — з самої шкільної лави. Їх відносини були приятельські, але шляхи розійшлися тільки-но хлопці отримали атестати.

Дмитро Кравченко колись був взірцевим чоловіком та мав стати найкращим у світі батьком, але не судилося…пологи у його коханої Ренати почалися стрімко та неочікувано. До визначеної лікарями дати пологів лишалося ще майже три місяці, але в бідолашної просто посеред ночі відійшли води і її доставили до найближчого пологового відділення.

— Я вас благаю, зробіть щось! — дивлячись на ледь дихаючу дружину, стан якої щомиті погіршувався, Дмитро благав лікаря, неначе Бога, в якого вірив, більше, аніж у себе.

— Все під контролем! — сухо озвався похмурий чоловічок із сивими скронями. — Очікуйте!

Ренату забрали в операційну, а в Дмитра неначе на серці камінь розлігся, його так пекло зсередини, що він ладен був на стіни лізти. Йому пригадалися слова лікарів, які через проблеми із серцем категорично заборонили Ренаті народжувати, але, якимось дивом вона завагітніла, попри всі засоби контрацепції, якими вони користувалися.

Жінка категорично відмовилася йти на аборт, хоча Дмитро її благав. Ні, він робив це не через те, що не бажав тієї дитини, навпаки — він був безмежно щасливий від альтернативи стати батьком, але він дуже кохав Ренату і боявся її втратити, навіть більше, ніж іще ненароджену дитину.

— Я буду народжувати, і це не обговорюється! — категорично як ніколи заявила Рената. — Це моє тіло, моє життя, і моє діло! Нехай навіть ціною власного життя, але я народжу малюка!

Дмитро не впізнавав у своїй рішучій, останнім часом, дружині ту колишню м'яку та ніжну жінку, яка завжди прислухалася до порад чоловіка, радячись із ним.

Години під операційною тягнулися нескінченно довго, а він — ще вчора щасливий у передчутті такого очікуваного щастя, сьогодні сидів під стіною коридору обхопивши голову руками та хитаючись як маятник. Людям, які проходили повз, могло здатися, що чоловік просто не в собі, і помилився закладом, але він не підводячи очей, заплющив їх, намагаючись відтворити в пам'яті останні хвилини їхнього спілкування з дружиною.

— Як вона!? — схопившись з місця, Дмитро Вікторович Кравченко підбіг до круглого чоловічка, який знімаючи з себе медичну маску, витирав тильною стороною долоні спітніле чоло. — Не мовчіть, скажіть щось!

— Мені дуже жаль, ми зробили все, що могли, проте врятувати вашу дружину нам не вдалося! Прийміть мої співчуття! — легенько постукавши Дмитра по плечу, чоловік у білому розвернувся та пішов геть, залишивши по собі темну пустку, від якої віяло крижаним холодом.

— Ні, цього не може бути! Ви брешете! Я хочу її бачити! — хапаючись за ручку дверей операційної, кричав Дмитро. 

Той крик був моторошним і болючим, від якого перехоплювало подих та перемішувалася свідомість. Звук його болю був подібним до вовчого виття, яке нагонило страху та навівало почуття безпорадності.

— А дитина, що з нею?! — раптом ніби виринувши з густого, чорного туману, схопився Дмитро та побіг вслід за лікарем. — Що з моєю дитиною??

Лікар на мить обернувся, кинувши на чоловіка співчутливий погляд. Хоч він і достатньо чого бачив у своєму житті, і смерть, з якою він зустрівся лоб у лоб була не першою, але на душі було тривожно та боляче, адже нелегко бути свідком відділенню душі від людського тіла.

— Вона дуже слабка, але надія є.

Дмитрові вдалося хоч трохи ожити, але ненадовго. Ніч він провів у лікарні, хоча йому там робити було нічого, адже маля лежало в боксі, приєднане трубками та шнурами до…життя. Бездиханне тіло коханої дружини спокійнісінько перебувало в морзі, відсторонившись від усіх людських проблем.

Після похорону Ренати, Дмитро знайшов у собі сили аж через два дні навідатися до лікарні.

— Як моя дитина? — сухо запитав чоловік у медсестри на посту.

— Я зараз покличу вам лікаря! — якось дивно позирнувши на Дмитра, відповіла дівчина в білому халаті та поспішила зникнути з поля його зору.

Через кілька хвилин на горизонті з'явився знайомий силует кругленького чоловіка, що приймав пологи у дружини Дмитра. В серці чоловіка, щось боляче кольнуло, а від поганого передчуття, аж затамувався подих.

— Мені дуже жаль, але… — лікар знову розгублено поглянув на Дмитра, так само, як і минулого разу, тоді, коли сповістив йому про найбільшу втрату в його житті — смерть коханої Ренати.

Роки минали, але біль утрати не давала чоловікові жити спокійно, та й взагалі — вона не давала йому просто жити. Перші два роки він безбожно пив, і всі його знайомі та родичі, просто поставили на ньому хрест, адже вважали, що з нього нічого путнього вже не буде.

— Ой, жаль молодого, гарний же був хлопець! — шепотілися сусідки між собою, спостерігаючи, як Дмитро набравшись тягне додому ще одну пляшку вогняного змія.

— Таке горе! — хапалася за серце інша, — жаль хлопця, але не буде з нього діла, зажене він себе…

Так думали всі, окрім самого Дмитра — йому було байдуже до чужих думок і переживань, так само як і до своїх.

Чоловіка повернуло до життя видіння, що його донька жива. Так, спершу він думав, що допився до чортиків, але згодом проаналізувавши трагічні події, усвідомив, що видіння може бути істинним, адже він так і не бачив тільця своєї кровинки, адже йому її так і не показали. Все це було більше схоже на вигадку, але якось влаштувавшись нічним вантажником на фабрику, Дмитро потоваришував із Михайлом, який працював санітаром у тому ж пологовому, де сталася трагедія з Ренатою і їхньою дитиною.