18

Дні Аліни були схожими один на одний – дівчина весь час присвячувала синові. Вона не хотіла на зайву хвилину залишати найріднішого та найкоханішого в світі чоловіка, навіть маючи таку можливість.

Молода мама часто виходила з візочком до парку та лісу, що були розташовані неподалік їхнього маєтку.

Літо вже прощалося зі своїми володіннями, неохоче поступаючись ними осені. Напівсонні дерева подекуди перефарбовували листочки в салатово-жовтий колір, вказуючи новій володарці вірний шлях. Дівчина любила ходити наодинці з собою, співаючи маленькому сину колискові та мріючи про щось таке надважливе, мегасуттєве, але неможливе. В думках Аліни час від часу з'являвся, а згодом зникав...Андрій, який мав одружитися вже за два дні. Дівчина довго не могла прийняти цього факту, та й не змогла з ним остаточно змиритися, лише сприймала як неналежне. Раптом її думки перервав чорний, блискучий автомобіль на якому стрімко змінювалися дерева, кущі та синьо-біле, нерозчесане зранку небо.

– Добрий день! – привітно посміхнувшись з привідчиненого вікна, сказав незнайомець. – Чудова сьогодні погода, чи не так?

А дійсно, після двох тижнів заливних дощів та сірої мряки, прохолодна, але сонячна погода здавалася чимось блаженним та омріяним.

– Так, погода сьогодні чудова! – схвально кивнула у відповідь незнайомцеві молода мама.

– Вибачте, а ви часом не підкажете, де Врублевські живуть? – раптом обережно поцікавився незнайомець років сорока п'яти. – А то я блукаю тут колами, а знайти потрібного маєтку чомусь не можу.

– Ви їдете в правильному напрямку! – з осторогою в голосі, відповіла молода мама, повільно покачуючи дитячого візочка. 

– Чудово! – чоловік обережно поглянув на Аліну. – Бо я шукаю свого давнього приятеля – Степана – ніби прочитавши в очах молодої жінки неозвучене питання, чоловік в чорному піджаку встиг заспокоїти її своїми словами.

– Він зараз у відїзді, його нема вдома! – спокійно, але знову насторожено промовила Аліна.

– Нічого, я навідаюся до нього іншим разом! Давно не бачив старого товариша, ой як давно! – єхидно посміхнувшись чоловік підморгнув молодій мамі, що її страшенно спантеличило. – А Степан вміє вибирати собі гарних дружин, має добрий смак! 

Після останніх слів незнайомець натиснув на газ та миттєво зник з поля зору. Про нього нагадував сморід вихлопних газів та дещо запилене узбіччя.

В Аліни після перемовин з неочікуваним гостем стало тривожно на серці, а після слів про дружин, їй взагалі стало геть моторошно. Намагаючись забути про зустріч з дядьком, що нагадував її бравого рекетира із фільму про дев'яності, Аліна розвернувши візочка рушила вбік дому. Раптом вона налякано обернулась, почувши звук автомобільного мотора.

– Фух, це ти!! – побачивши біля себе машину Андрія, дівчина видихнула з полегшенням.

– Так, а чому тебе це так налякало? – Андрій поглянув на розгублену Аліну, яка видно була чимось, або кимось дуже налякана.

– Та, нічого особливого, але все ж... – і вона по черзі все розповіла, як відбулася зустріч із незнайомим чоловіком, схожим на бандита. – Можливо, я помиляюсь, чого б я дуже хотіла, але він мені одразу не сподобався! – підбиваючии підсумок своєї оповіді, промовила молода жінка. 

– Давай звернемося до поліції! – уважно вислухавши молоду мачуху, серйозно запропонував Андрій.

– Та ні, що я там скажу: "Я бачила на вулиці типа, який здався мені підозрілим, бо розшукував мого чоловіка?" – дівчина вдавано змінила голос, чим дуже розмішила Андрія. – Чому ти гигочеш? – ображено надувши губи, запитала вона. – Що я смішного сказала?

– Ти б бачила себе, коли сама собі кривлялася! – Андрій знову посміхнувся до Аліни, а потім наблизився на крок, опинившись поряд з нею.

– Що ти робиш? – запитала вона спантеличено. – Ми ж посеред вулиці, нас можуть побачити! – намагаючись закликати коханого, але чужого чоловіка до розуму, зауважила вона.

– Нічого особливого! – відповів хлопець. – Просто милуюся тобою!

Аліна засоромлено відвела погляд убік та зашарілася. Андрій обережно взявши її за підборіддя, змусив поглянути йому у вічі. Їхні губи зустрілися, і він торкнувся її оксамитових, ніжних, солодких вуст своїми пристрасними та гарячими губами. Дівчина намагалася протистояти його натискові, проте спроба виявилася марною, і зрештою, вона піддалася його губам. Так ніжно, солодко, пристрасно і палко її цілував тільки він – коханий чоловік, ім'я якого вона завжди носила на губах, і вдень, і вночі!

– Тільки скажи, і я відміню весілля! Пообіцяй, що ти будеш зі мною! Пообіцяй! – Андрій вперся лобом у її чоло, не втрачаючи можливості дивитися в її щирі, болотяно-зелені очі. Він вдихав її запах та насолоджувався нею, нехай навіть так, нехай посеред дороги. – Давай просто зараз кинемо все і втечемо звідси кудись на інший континет? Давай відкинемо всі перестороги і нав'язані перед ними обовязки і просто будемо щасливими?!

Аліна мовчала. Вона просто дивилася на нього і не в силах була сказати у відповідь жодного слова. Його п'янкі, медові слова обволікали її з усіх боків і вона не могла протистояти їм. Як же їй хотілося, щоб все щойно почуте нею стало реальним, і вони просто змогли з Андрієм бути щасливими.

– Я хочу цього не менше ніж ти, але ми не можемо, чуєш? – дівчина раптово відступивши крок назад схопилася за візок, в якому мирно сопів синочок. 

– Та чому, чорт забирай, ми не можемо? Чому я повинен опиратися власним почуттям, скажи чому? – Андрій з розпачем дивився на Аліну, розуміючи, що біг по замкненому колу буде безкінечним. – Я не можу тебе просто бачити, не можу! Моє серце ніби хтось без анестезії розрізає на мільйони маленьких шматочків, але назад не зшиває. Я не можу більше так, не можу! – намагаючись тримаися в рамках, молодий чоловік відчував, що от-от зірветься з ланцюга, на який він себе посадив майже рік тому.

– Ми не можемо, зрозумій! – дівчина повільно відходячи від коханого вкотре повторила свою установку, яку вона повторювала щодня, по кілька разів на день.