5

Не такою собі Аліна уявляла підготовку до весілля, хоча, вона взагалі її ніяк не уявляла. Дівчина була наділена, не притаманною більшості її одноліток, працелюбністю, силою волі, витримкою та самодисципліною. Вона ніколи не мала відносин з хлопцями не через те, що не подобалася їм – навпаки: вони від неї божеволіли. Її запрошували на побачення, їй освідчувалися в коханні та пропонували руку й серце, адже розуміли, що по-справжньому близькою неприступна красуня буде лише зі своїм чоловіком. Аліна не збиралася приймати жодних пропозицій та переривала всіляке спілкування з тими, хто насмілився зазіхнути на її свободу. Вона отримувала пропозиції від відомих та успішних співаків, з якими виступала дуетом. Їй пропонував руку й серце відомий італійський композитор, не втримався від спокуси і її викладач, якого дівчина попросила замінити. На неї з обожнюванням дивилися сусіди по гуртожитку, які насмілювалися пропонувати їй стосунки, але всі не дивлячись на вік, статус і ранг отримували від дівчини категоричне й таке колюче слово: «ні!»

«Чорний» день в житті Аліни настав другого вересня. Дарма, що дівчина була одягнена в білосніжну, пишну, брендову сукню з довгим шлейфом, але сама була в ній, немов, чорна хмара такої ж чорної, безпросвітної ночі.

– Доню, ти прекрасна! – намагаючись морально підтримати дівчину, лагідно посміхнулася до неї матір.

– Угу! – пробурмотіла під носа та, відвертаючись від дзеркала, яке не намагалося завуалізувати її пригнічений стан. – Головне, не злякати покупця, а то ще відмовиться від угоди, чи не так, мамо? – не знаючи навіщо, Аліна шматувала не тільки свою душу, а ще й Теодорину.

Теодора Подільська могла лише здогадуватися про внутрішній стан своєї доньки, адже сама вона колись виходила заміж зовсім інакше. Теодора безтямно кохала свого Олександра і це було взаємно. В Аліни ж усе було зовсім навпаки – вона жертвувала своїм життям, своєю молодістю та кар’єрою задля добробуту сім'ї, задля здоров’я улюбленої Катрусі.

Весільна церемонія розпочалася на мальовничій території дорого ресторанного комплексу, з прекрасним краєвидом та безліччю зелених насаджень. Широка арка посеред зеленої левади була прикрашена магноліями та білосніжними трояндами різного розміру.

Усе було оформлено так вишукано й ніжно, що Аліні аж хотілося плюватися від такої ідеальності, благо, на її очі ще не попався Степан, інакше дівчина не обмежилася б самими плювками.

Перед її очима все кружляло та плавало, неначе в густому тумані. Все побачене змішувалося в суцільну білу кашу, яка не лише затуляла дівчині очі, а ще й перекривала й без того пригнічену свідомість. Дівчину насилу повернули до тями слова гарно одягненої реєстратоки: 

– Чи згодні ви, Аліна Олександрівна Подільська, взяти собі за чоловіка Степана Андрійовича Врублевського? – дівчина не знала звідки взялася ця розмальована жінка, та як опинився поряд з нею її горе-наречений. – Чи зобов’язуєтеся ділити з ним горе та радість, багатство та бідність, успіхи й поразки? – дівчина поглянула на чоловіка, якого бачила вдруге в житті, і в той момент він здався їй ще більш огидним, хоча її відраза не була пов’язана із його зовнішністю. Дівчина стрімко відвернула погляд та випадково зустрілася очима з молодшою сестрою Марією. Прочитавши благання в сестриних очах, дівчина знову повернулася до нареченого. Було видно, як у нього бігають скули, але він намагався зовні триматися спокійно.

– Так! – сухо відповіла Аліна, ловлячи на собі стурбований погляд нареченого.

– Чи згодні ви, Степан Андрійович Врублевський, взяти собі за дружину Аліну Олександрівну Подільську? Чи зобов’язуєтеся ділити з нею горе та радість, багатство та бідність, успіхи й поразки?

– Так, згоден! – не замислюючись ні на мить, рішуче відповів чоловік.

– Поставте, будь ласка, підписи у бланках! – вказала реєстраторка на прочерки під текстовим документом. – І в шлюбному контракті! – відкриваючи невеличкі, сріблясті книжки, знову ткнула яскраво нафарбована ведуча новим манікюром. 

Було видно, як реєстраторка вимірювала Аліну поглядом, поки та ставила підписи в зазначених місцях. Жінка відверто заздрила нареченій та ковтала слюну дивлячись на шикарного, зрілого чоловіка, який з віком став ще більш привабливим та цікавим.

Усе місто знало, хто такий Степан Врублевський – меценат, мільйонер та завидний наречений. На нього полювали всі – молоді й зрілі, жінки бальзаківського віку та юні красуні, але нікому з них не вдалося одружити затятого холостяка, нещасного вдівця на собі. Всі ганялися за ним перш за все через статус, адже знали, що пані Врублевська матиме душе широкі можливості – це найкращі стилісти, перукарі, візажисти та манікюрниці. Для пані Врублевської відкривалися всі найкращі курорти, багаті прийоми, виставки та аукціони. Всі закриті концерти та світські заходи , доступні лише для бомонду – широко відкривали двері перед Степаном Врублевським, і, відповідно, перед його дружиною теж.

– Владою наданою мені, оголошую вас чоловіком та дружиною! – урочистим, гарно поставленим голосом продекламувала ведуча напам'ять завчені слова. – Прошу скріпити ваш шлюб обручками – простягнувши чорну, оксамитову коробочку нареченим, промовила реєстраторка.

Степан впевнено дістав з футляру широку золоту обручку оздоблену ніжними діамантами та вдягнув на тендітний пальчик своєї молодої дружини. Слідом за ним це саме зробила й Аліна, проте, вона не так впевнено натягнула обручку на палець Степана, як він, але їй вдалося хоча б не упустити її на білосніжний килим, розміщений поверху глянцевої, смарагдової трави.

Руку дівчини не відпускала мужня Степанова рука з сухою, шаршавою шкірою. Чоловік міцно тримав молоду дружину за руку, не даючи їй можливості віддалитися від нього. Її це страшенно дратувало, і нею оволоділо бажання висмикнути долоню з його лещат, проте, гості, які до них наближалися з букетами квітів, на якийсь час приглушили в ній це бажання, і змусивши себе крізь зуби посміхатися, Аліна грала роль ідеальної, щасливої дружини.