3

Аліна розуміючи всю складність ситуації знала, що вона як найстарша із сестер мусить допомагати матері утримувати дівчат та виживати у складних життєвих обставинах, що склалися. Понад життя дівчина хотіла врятувати маленьку улюбленицю Катрусю, але де взяти такі гроші: вона не знала.

Аліна неодноразово прокручувала в голові уявну розмову з матір’ю про інші способи збагачення, ба більше: вона розглядала варіант видачі матері заміж за багатого чоловіка.

« Адже вона вже, принаймні, кохала і була коханою. Вона була щасливою з моїм татом, чому б тепер їй не врятувати нашу сім`ю?» – думала дівчина за кілька хвилин ненавидячи себе за власні, бридкі думки.

– Мамо, – сідаючи в машину, яка мала відвезти їх до Катрусі в лікарню – я згодна! – впевнено заявила вона, відриваючи матір від глибоких думок.

– Не розумію, ти про що!? – закліпала на неї жінка привабливими, зеленими очима, які, немов, два озера відбивалися блиском в Аліниних очах.

– Я згодна вийти заміж за старого діда аби врятувати сестру! – терпляче пояснила дівчина, не намагаючись приховати образу. – Я не зможу ніколи собі пробачити, якщо вона помре, а я житиму. Нехай краще я поховаю себе заживо, але сестру врятую! – Аліна закусила губу та відвернула голову до вікна, щоб не показати матері кришталевих сліз, які зрадницьки забриніли на її довгих, чорних віях.

Теодора нічого не сказавши доньці у відповідь тяжко зітхнула та більш пильно поглянула на дорогу. Хоча жінка й була найбільш вимогливою до Аліни, та й що там гріха таїти, любила її все менше з народженням кожної наступної дитини, але вона переживала за неї та не бажала доньці зла. Теодора знала як її найстарша донька мріяла про театр і велику сцену. Як вона хотіла виступати в операх Італії та Іспанії, в які її запрошували ще з третього курсу, але вона щаслива та вперта все відкладала пропозиції на потім, адже її пріоритетом було навчання. Аліна мріяла, що зовсім скоро настане момент, коли вона вільна, талановита, незалежна та впевнена у власних силах молода виконавиця досягне своєї мети та йтиме високим сходами успіху та визнання. Проте, на жаль, сувора реальність виявилася не такою безхмарною та рожевою, якою її собі уявляла дівчина.

– Доню, але це не фіктивний шлюб, а справжній! – терпляче пояснила матір доньці. – А це означає, що ти маєш бути вірною дружиною своєму законному чоловікові. А ще це значить, що вороття назад не буде: ні завтра, ні через місяць, ні через рік.

– Тобто, як? – втупилася Аліна на матір.

Дівчина була впевнена, що це забаганка старого, безглуздого багатія, який награвшись молодою дружиною, як кіт мишкою, відпустить її, тільки-но вона йому набридне, а в мріях дівчини це мало б відбутися досить скоро. Матір своїм зізнанням змусила Аліну впасти у черговий відчай та задуматися над власним рішенням. Дівчина заплутавшись у власних роздумах зависла десь між небом і землею, боячись зробити повний вдих, щоб не зірватися.

Так і не опанувавши себе вона, все ж, дійшла висновку, що її жертовність колись-таки буде винагороджено, але зараз їй будь-що треба врятувати маленьку Катрусю.

«Сватання» відбулося після сороковин по Аліниному батьку, раніше Теодора не могла цього допустити, та й сам наречений не особливо хотів квапити події.

Зрілий, чорнявий, з подекуди покритою сивими відблисками складного життя головою, наречений Аліни з’явився на їхньому обійсті просто і без пафосу. З ним не було супровідного кортежу та особистого водія. Його автівка була звичайною машиною бізнес класу – вишукана, пристойна і проста у використанні.

Одягнений у чорні джинси та світло-малинову сорочку чоловік виглядав охайно та елегантно водночас. Одна біда – сивина на скронях та коротенькій, охайній бороді виказували його справжній вік, адже без неї він міг видатися років на п'ятнадцять молодшим.

– Доню, знайомся – це Степан Андрійович Врублевський твій наречений – поважно кивнувши рукою вбік чоловіка, Теодора схвильовано поглянула на доньку. Аліна безупинно кліпала великими очима, але вичавити з себе хоча б якийсь звук так і не змогла.

Дівчині було гірко від того, що з нею відбувалося, але, мабуть, колись хтось там зверху зарахує плюсик в її карму за її жертовність.

– Аліна Олександрівна Подільська – нарешті взявши себе в руки, спромоглася відрекомендуватися дівчина нареченому, який з цікавістю спостерігав за майбутньою дружиною.

За столом у вітальні сиділи троє: молода, світловолоса красива дівчина з глибокими, зеленими очима, її матір – згорьована жінка сорока п’яти років, яка донедавна виглядала привабливою та безтурботною та зрілий чоловік, на перший погляд років сорока, а на другий – значно старший.

«Господи, за що мені все це?» –  думала Аліна, всіляко уникаючи зацікавлених поглядів Степана. Якби не горе, що несподівано ввірвалося в її сім`ю, то дівчина ніколи б у житті навіть і не поглянула в бік Степана, не те що вже говорити про одруження з цим пристаркуватим чоловіком. Вона боляче закусивши пухкі від природи губи «бантиком», нервово слідкувала за тим, як вирішується її подальша доля.

– То давайте організуємо весілля найближчим часом! – раптом в ході розмови «дорослих» запропонувала Теодора.

– А що на це скаже сама наречена? – Степан неквапливо перевів погляд на Аліну та зупинився. – Вона взагалі знає, що чекає на неї попереду? Можливо, ти проти ідеї з одруженням? – звернувшись до дівчини напряму, припустив немолодий наречений.

Їй хотілося жбурнути в нього тарілку, або хоча, б виделку, але в останній момент придушивши в собі нестримне бажання, дівчина пихато кинула:

– А хіба в мене є вибір? – з докором поглянувши на старшого від себе чоловіка, дівчина ледь не спопелила його осудливим поглядом.

«Ач, сидить тут, кліпає, немов хижак на загнане в глухий кут ягня – промайнуло в неї в голові – ти палач, який спостерігає за останніми подихами своєї жертвами, перед тим як відтяти їй голову. Ненавиджу тебе, старий гад! Зневажаю та засуджую! – потоком неслися в її голову думки, які вона навіть не намагалася спинити.»