Розділ 12.1

Після сніданку я починаю допомагати Марті. Нічого складного – розкласти продукти по полицях, витерти поверхні, пересортувати рушники в шафці.

Усе таке нормальне. Легке. Те, що я й робила все життя, тільки тут – в чистоті, теплі і спокої.

І я раптом ловлю себе на дивній думці: мені подобається тут бути.

Не тому, що це розкішний маєток. Не через дорогі речі. А через відчуття, що мене тут не принижують. Не кричать. Не змушують вибачатися за те, що я існую.

Марта добра. Вона пояснює все спокійно, навіть жартує іноді.

– Ти швидко вчишся, – каже вона, подаючи мені декоративну коробку. – Віднеси це в комору, постав на верхню полицю.

Я киваю, усміхаючись.

Комора велика, майже як маленька кімната. Вона розташована трохи далі за будинком і тут багато різних господарських матеріалів. Тут все ідеально складене: постіль, рушники, коробки з підписами, побутова хімія.

Стає ясно, що Марта працює тут давно і любить порядок.

Я ставлю коробку на місце, поправляю іншу, щоб не виступала за край, і на секунду завмираю. Я вдихаю запах чистоти, прального порошку та чогось дуже звичайного. 

Хвилювання, яке було спочатку, потрохи відступає. Принаймні до моменту зустрічі з Арсеном. Цей чоловік для мене – одна суцільна загадка. Він був таким холодним у нашу першу зустріч, але потім допоміг мені. Хочу вірити, що він добрий насправді і зробив це просто так, а не через якусь свою вигоду. 

Раптом відчиняються двері, і весь цей спокій падає на підлогу й розбивається, мов скло. Ліза стоїть на порозі у дорогому білому костюмі, з ідеальним макіяжем і волоссям, яке блищить так, що сліпить мені очі. 

Її погляд ковзає по мені зверху вниз. Холодно. Зневажливо. Мені хочеться інстинктивно прикрити живіт руками.

– Що ти тут робиш? – її голос звучить так, ніби я брудною підошвою пройшлася по її дизайнерському килиму.

– Я… Марта попросила мене розкласти коробки, – пояснюю тихо.

Ліза заходить усередину, повільно, майже хижо. Зачиняє двері за собою. І тепер ми тут удвох.

Я відчуваю, як у мене холонуть пальці. Відчуття тривоги заповнює кожну клітину тіла.

– Марта попросила? – повторює вона, наче смакує кожне слово. – Весело. Як швидко ти тут влаштувалась.

Вона робить крок ближче. Я відступаю назад.

– Я просто працюю, – ледве знаходжу голос.

– Працюєш? – вона сміється тихо, неприємно. – Ні, люба. Ти тут не працюєш. Ти тут живеш завдяки моїй доброті.

Я опускаю очі. Бо її погляд… він ніби хоче мене вбити.

– Я… відпрацюю все… Арсен сказав…

– Арсен, – перебиває вона різко, очі заблищали. – Ти вже на “Арсен” вирішила перейти?

Ні, ні, я такого не казала… я не мала на увазі…

Ліза робить ще один крок – тепер між нами лиш пів метра.

– Послухай мене уважно, – цідить. – Не думай, що якщо ти тут прибереш підлогу чи складеш рушники, то це робить тебе частиною цього дому. Арсен ніколи не відрізнявся добротою, і якщо він тебе залишив – отже, є причина. Не здогадуєшся, яка? 

Вона опускає погляд на мій живіт, а я інстинктивно прикриваю його руками. 

Ковтаю повітря. Відчуваю, як напружуються м’язи на животі й у всьому тілі заодно.

– Як тільки все стане на свої місця, ти поїдеш звідси. Чуєш? Поїдеш, – підборіддя Лізи піднімається. Очі темні, злі. – І тримайся подалі від мого чоловіка.

Моє серце стискається так, що хочеться сісти на підлогу. Бо я навіть близько не думала про Арсена в тому… якомусь такому сенсі. Але Лізі байдуже. Вона згинає губи в холодній посмішці.

– Я тебе попередила.

Після цих слів вона різко відчиняє двері, навіть не дивлячись у мій бік, і виходить. Двері грюкають. У коморі стає холодно.

Я намагаюсь заспокоїтись, але відчуваю, що руки тремтять. Щойно Ліза показала себе з найгіршого боку. І я впевнена, що це тільки початок. 

Я закінчую складати коробки – руки все ще тремтять після розмови з Лізою, але я намагаюсь не думати про це. Не можу дозволити собі розплакатись. Не тут. Не зараз. Не через цю жінку.

Просто зроби свою роботу, Катю. Просто працюй…

Я витираю пил з нижньої полиці, ставлю коробку рівно, вдихаю й випрямляюся. Час повертатися всередину дому – Марта, мабуть, уже чекає мене.

Я дістаюся дверей, берусь за ручку, натискаю вниз. Двері не рухаються.

Я кліпаю. Чи, може, я просто потягнула не в той бік? Пробую ще раз – сильніше.

Нічого.

Знову.

Те ж саме. 

Ні… ні, ні, ні…

Я тисну на ручку, тягну на себе, штовхаю вперед. Вона не зрушує навіть на сантиметр.

Серце починає битися швидше, в грудях наростає паніка.

Я пробую вдруге. Втретє. П’яте.