Розділ 12

Катя

Я сиджу в кімнаті, намагаючись заспокоїтись. Будинок величезний, теплий, затишний, але він не мій. І я постійно відчуваю себе чужою. Маленькою і непотрібною.  

Марта принесла мені чай, плед, сказала відпочивати, але думки не дають. Усе крутиться навколо одного: я маю подякувати Арсену. Ще раз.

Він не був зобов’язаний ні забирати мене з вулиці, ні рятувати від Дениса, ні везти додому. Та він зробив це. А я навіть до пуття не сказала “дякую”.

Тому я встаю, поправляю светр поверх сукні й несміливо виходжу в коридор. Тут тихо, але повітря ніби густіше звичайного. Мабуть, мені так здається.

Йду повільно, намагаючись не зрушити тишу своїми кроками. Піднімаюсь сходами, хоч і не впевнена до кінця, чи варто заходити так далеко. Підходжу ближче, простягаю руку, щоб постукати, але не встигаю.

Двері різко відчиняються, і переді мною з’являється Арсен. Напівголий.

Він тримає в руці сорочку, яку, здається, тільки-но зняв чи то збирався одягнути. Волосся трохи скуйовджене, погляд – все ще гострий після розмови, яку я не чула, але чула крики Лізи.

Мій мозок видає першу й найпримітивнішу реакцію:

Боже. Він красивий. Надто.

Щоки миттєво спалахують. Я відводжу погляд від його грудей, живота, напружених плечей.

– Перепрошую! – виривається у мене, різко й тихо. – Я… я не хотіла…

Серце б’ється так голосно, що здається, він його чує.

Арсен кліпає повільно, здивовано. Очевидно, не очікував мене побачити.

Його голос трохи хриплий, низький:

– Катю? Все добре?

Ні.

Я відступаю на крок, стискаю пальці біля живота.

– Я… хотіла… просто… подякувати, – шепочу не піднімаючи очей. – За сьогодні. За все.

Замовкаю. Горю зсередини. Соромлюсь, як ніколи.

Він дивиться на мене ще секунду, а потім каже доволі спокійно:

– Тобі не потрібно дякувати мені кожної години. 

– Але я відчуваю, що маю подякувати, – зізнаюся тихо. – Ви зробили для мене багато.

Він робить крок назад у кімнату – жест, що означає відступ, не запрошення.

– Добре, – каже він. – Я почув.

Я піднімаю голову. Його обличчя вже спокійне, навіть тепле. Хоча тіло все ще напружене – можливо, після сварки. Можливо, через мою неочікувану появу.

– Тобі треба відпочити, Катю, – додає він. – Сьогодні був важкий день.

Я киваю. Хочеться сказати ще щось, але слова застрягають у горлі. Він дивиться на мене не як на тягар, не як на проблему, а як на людину. І це приємно.

Я роблю крок назад.

– Добраніч, – шепочу.

– Добраніч, – відповідає він.

Арсен зачиняє двері повільно. А я стою ще секунду – розгублена, схвильована, ніби хтось перевернув мій світ догори дригом.

Повертаюся в свою кімнату, торкаюся гарячих щік і нарешті даю собі можливість заспокоїтися. 

Прокидаюся від незвичної тиші.

У квартирі з Денисом тиша ніколи не жила – її перебивали крики, ігри, гуркіт клавіатури, стогони якихось його друзів, які приходили ночами.

А тут тиша як ковдра. Спокійна, м’яка. Неймовірно незвична, але дуже приємна.

Я вмиваюся, заплітаю волосся, одягаю свій найкращий светр – не новий, але чистий – і виходжу в коридор. Серце б’ється швидше, ніж треба.

Сьогодні мій перший день… роботи? Допомоги? Я не знаю, як це назвати.

Я маю бути корисною. Маю все відпрацювати. Не хочу бути тягарем.

На кухні вже горить світло. Пахне кавою й чимось свіжим, теплим.

– Доброго ранку, Катю, – Марта вітає мене усмішкою й жестом запрошує до столу. – Сідай. Сніданок готовий.

– Ой, ні-ні, я можу потім… Я прийшла за розпорядженнями, – плутаюся в словах і жестах.

– Сідай, – Марта м’яко, але впевнено ставить переді мною тарілку. Омлет, хліб, трохи салату. – Поки ти не поїси, жодної роботи не буде.

Ніяковію. Мені давно так не казали. Звучить майже по-материнськи.

– Арсен Валентинович уже поїхав, – додає Марта. – Сказав мені знайти для тебе легку роботу.

Я опускаю погляд у тарілку, але не через сором – через тепло в грудях.

– Він дуже хороша людина, – тихо кажу. – Я не знаю, чим заслужила таке ставлення.

Марта хмикає, сідаючи навпроти.

– Арсен добрий. І чуйний. І завжди допомагає тим, кому справді потрібно, – вона робить ковток кави. 

Я ковтаю шматок омлету й на секунду заплющую очі – настільки давно я не їла чогось нормального зранку.

– Я ніколи таких людей не зустрічала, – зізнаюсь. – Мені навіть дивно.