Розділ 11.1

Арсен

Будинок зустрічає нас теплом і приглушеним світлом. Катя нерішуче переступає поріг, наче цей простір може розчавити її величиною. Вона дивиться на мармурову підлогу, високі стелі, чисті стіни – і виглядає ще менше, ніж раніше.

– Марто, – кличу покоївку, і за мить вона вже поряд. 

– Проведи Катю до її кімнати. Та сама, що вчора.

– Так, пане Арсене, – киває вона.

Катя переводить на мене погляд – трохи наляканий, трохи вдячний.

– Я завтра зранку скажу, що робити, – кажу їй. – Поки відпочивай. 

– Добре, – шепоче вона.

Марта лагідно торкається її плеча, веде коридором. Катя озирається ще раз дещо несміливо. А я киваю, даючи зрозуміти, що все добре. Принаймні так я хочу, щоб вона думала. Бо мене самого накриває передчуття бурі.

Я підіймаюсь сходами до спільної спальні – колись нашої з Лізою, тепер – просто приміщення, де ми спимо по різні боки.

Відчиняю двері, знімаю піджак, розстібаю сорочку, і в цей момент двері різко відчиняються. Ліза вривається всередину, як ураган. Очі червоні, злість у кожному русі, пальці стискаються, ніби вона готова когось душити.

– Я все знаю! – кричить вона, навіть не зачиняючи за собою двері. – Ти сказав татові! ТИ СКАЗАВ ТАТОВІ ПРО РОЗЛУЧЕННЯ?!

Я спокійно кладу сорочку на ліжко.

– Так.

Вона хапає повітря, ніби я її вдарив.

– Ти… ти не маєш права! – голос зривається на істерику. – Жодного розлучення не буде!

– Буде, – кажу рівно. – І ти це знаєш.

– Не смій так зі мною говорити! – вона кидається ближче. – Ми – сім’я!

– Ні, Лізо, – я дивлюся їй просто в очі. – Ми давно перестали бути сім’єю. Можливо, ніколи нею й не були.

Вона задихається від люті.

– Це через неї, так?! – шипить. – Через ту дурепу з супермаркету?! Ти привіз її додому?! Знову?!

– Обережніше зі словами, – мій голос стає холодним, наче лід. – Катя нічого тобі не зробила.

– Вона зруйнує нам життя! – Ліза б’є рукою по комоду так, що дзеркало дзвенить. – Вона всього день у цьому домі, а я тобі більше не потрібна! Прикидається бідною і нещасною, а сама ще те стерво!

– Ти нічого не знаєш, – відповідаю. – Тому мовчи краще. 

Ліза сміється різко, нервово, майже божевільно.

– А я розумію, чому ти її повернув. Хочеш забрати дитину? Чи одружишся з нею і будеш хорошим татком? 

– Ти не розумієш, – зітхаю, бо її слова схожі на сюр. – Катя – найменша проблема в цьому домі.

Вона підходить ближче, майже впритул. Її голос тремтить, але не від страху – від неконтрольованої злості.

– Ти – мій чоловік. І ти мене не позбудешся. Чуєш?! Я не дозволю! Я скажу всім, що ти… що ти…

– Що – я? – підходжу на крок ближче.

Вона замовкає, бо вперше за довгий час бачить у моїх очах не байдужість, не холод, а межу. Ту, яку переступати небезпечно.

– Лізо, – кажу тихо, але твердо. – Ми розлучимося. Це вирішено. І ти не зупиниш мене ні криком, ні погрозами.

– Я тебе ненавиджу! – кричить вона. – Я все знищу! Я всім розкажу,  що ти безплідний!

Це слово зривається з її губ так просто, наче вона і справді готова сказати. 

Я стихаю. Не через біль. Через холод, який опускається всередині.

– Зроби це, – кажу рівно. – І ти остаточно підтвердиш, що наш шлюб – найгірше рішення в нашому житті.

Ліза завмирає. Розуміє, що просочилася занадто далеко.

Руки падають уздовж тіла. Голос ламається.

– Я… я не хотіла…

– Хотіла, – кажу тихо. – Ти давно цього хочеш.

Вона відступає.

– Арсене, будь ласка, не покидай мене.

Але ці слова – порожні. Я бачу: вона не боїться втратити мене. Вона боїться втратити владу.

Я повертаюсь до неї спиною.

– Вийди, Лізо. Нам обом потрібен спокій.

– Ні! – кричить вона. – Ти не можеш просто так мене вигнати!

Я обертаюся. Нарешті дивлюсь прямо.

– Можу.

І в цю мить Ліза розуміє: те, що було між нами, – закінчилося не сьогодні. Закінчилося давно. Сьогодні я просто вперше це озвучив.

Вона тремтячими руками бере свою сумку й вибігає, грюкнувши дверима. Тиша падає, наче важкий камінь.

Я стою серед кімнати. Голий по пояс. І нарешті вільно дихаю. Хоч попереду буде ще багато бурі.