Розділ 11

Квартира зустрічає нас тишею. Тільки не затишною, як це зазвичай буває, а глухою, холодною, порожньою.

Я переступаю поріг і зупиняюся. Оглядаю простір, який важко назвати житлом: старий лінолеум, покоцані стіни, тьмяна лампочка під стелею. Запах дешевої їжі, пилу. І відчаю.

Катя проходить всередину так, ніби їй тут не затишно, і я розумію, чому. Просто ставить сумку на диван і починає збирати речі.

Я стою збоку й відчуваю дивну напругу в плечах.

Що я тут роблю? Навіщо?

Я не знаходжу логічної відповіді. Взагалі жодної не знаходжу. Та одна річ все ж є ясною: якщо я зараз піду – цю дівчину життя дотисне остаточно.

Катя мовчки складає в стареньку торбинку найнеобхідніше: кілька футболок, білизну, старий светр, маленьку косметичку, зарядку, якісь документи. Вона здається відстороненою, але від мене не приховується те, як тремтять її губи. 

Можливо, це місце щось для неї та й означає. Можливо, вона жила тут довго. Може навіть була щасливою. А зараз складає всі свої пожитки.

Я проходжу кілька кроків і зупиняюся біля ліжка – не застелене, зам’ятий матрац, на столику порожні пляшки й обгортки. Все говорить про те, що тут жив чоловік, який не цінував нічого.

Мені важко второпати, чому ця дівчинка жила з тим недоумком. Видно ж, що він її не цінує. Ще й дитину їй зробив, не зрозуміло для чого… 

Глухий біль пробиває груди. Не розумію, чому мені так її шкода. Я ніколи не вирізнявся доброзичливістю. Чужі проблеми ніколи не були моїм клопотом. До сьогоднішнього дня.

Катя обертається й намагається підняти важку сумку. Я різко роблю крок уперед і перехоплюю її.

– Я понесу, – кажу коротко.

– Та я можу сама, – вона тихо заперечує.

– Катю, – дивлюся їй в очі, – я тут, щоб допомогти. 

Вона опускає погляд. І, здається, так легше – коли хтось поруч бере частину тягаря.

Ми виходимо в коридор, я зачиняю двері, але не встигаю зробити й кількох кроків – хтось голосно гукає:

– Катю! Зачекай!

Сходами швидко піднімається жінка років п’ятдесяти. Вона одразу зводить брови, помітивши мою присутність, та говорить строго:

– Ти ж мала сьогодні принести гроші. Де оплата?

Катя випрямляється, але голос все одно тремтить.

– Я… більше сюди не повернусь.

Жінка від такої заяви невдоволено схрещує руки.

– Нехай Денис сам думає, як не опинитися на вулиці, – додає. 

Жінка піднімає підборіддя, думає про щось. 

– Мені доведеться його вигнати, – говорить сухо. – Цей хлопчисько вічно за твоєю спиною ховався. Якщо тебе не буде, то він пропаде. 

– Мені байдуже, – Катя говорить тихо, але впевнено. – Тепер це його проблеми. 

Жінка відступає, коли ми проходимо повз, і, поки йдемо вниз, я не наважуюсь розпитати Катю про її життя з тим типом. Спочатку треба придумати, що робити з нею тепер. Можливо, знайти для неї житло і допомогти фінансово. Для мене це не проблема, та чи погодиться вона на мою допомогу? Видно ж, що не звикла до такого. 

Я кладу сумку на заднє сидіння і сідаю за кермо. Катя сидить поруч і долонею накриває свій живіт. Вона нагадує мені мишеня. Така ж крихітна і налякана. 

Авто рушає, але всередині тихо. Тільки звук мотора і її тремтливе дихання. Катя сидить рівно, але плечі знову стиснуті, ніби вона чекає удару, а не допомоги.

Ми їдемо кілька хвилин мовчки, поки вона раптом не питає:

– Арсене, – я переводжу погляд з дороги на неї. Вона не дивиться прямо – очі опущені вниз. – Чому ви… чому ви робите все це для мене?

Голос тихий, несміливий. 

Я повертаю погляд на дорогу. Ще секунда тиші, яка допомагає мені зібратися з думками. 

– Мені тебе шкода, Катю.

Вона здригається, наче це слово – образа. Хоч для мене це не приниження, а констатація факту: вона не мала жодного шансу поруч із тим життям, у яке її затягнули.

– Я бачив, у яких умовах ти жила, – додаю спокійно. – Бачив, як той хлопець на тебе кричав і чіплявся. Бачив, як ти тремтіла, коли збирала речі. І, якщо ти не проти, я хочу допомогти.

Катя стискає губи, дивиться на вікно, а потім тихо відповідає:

– Я не можу просто приймати вашу допомогу. 

– Чому?

– Так не буває, – шепоче вона. – Люди не допомагають просто так. Завжди щось треба віддати натомість.

Я коротко дивлюсь на неї.

Ось воно. Світ, у якому вона жила, навчив її платити за все. Навіть за людяність.

Вона збирається з духом і додає:

– Я можу працювати. У вас удома. Прибирати, готувати – будь-що. Поки не поверну все, що ви витратите.

Це звучить так серйозно, так по-дорослому і так неправильно для дівчини, якій трохи більше двадцяти і яка за ці дні пережила пекло.