Розділ 10.1

Ми виходимо надвір. Повітря тут різке, холодне – і цього разу воно їй на користь. Катя дихає глибше, рівніше, але тремтіння в пальцях не зникає.

Я даю їй хвилину, а потім питаю:

– Ти справді в порядку?

Вона киває. Не зовсім впевнено, але киває.

– Я… Він ніколи так не робив, – шепоче вона. – Був неприємним, різким, але сьогодні… не знаю, що на нього найшло.

– Це не важливо, – кажу холодно. – Він більше до тебе не підійде.

Катя дивиться на мене. Довго. Пронизливо, наче намагається зрозуміти, ким я для неї є в цю мить.

– Можна щось запитати? – нарешті тихо каже вона.

– Запитуй.

Вона ковтає повітря.

– Чому ви повернулися?

Я стискаю щелепу. Вона має повне право на це питання, але я не готовий до нього. Бо немає логічного пояснення. Жодного раціонального.

Я кладу руки в кишені пальта й дивлюся вбік, у бік дороги, де машини мчать одна за одною.

Потім кажу чесно:

– Бо залишити тебе там,  у такому стані, здавалося неправильним.

Вона кліпає. Наче не очікувала простоти.

– Але ви не зобов’язані були повертатися, – наполягає вона. – Ви не знаєте мене. І… у вас свої проблеми.

– Маєш рацію. Не зобов’язаний, – визнаю. – Але я хотів переконатися, що з тобою все добре. 

Катя опускає голову. Голос ледь чутний:

– Зі мною все добре. 

Я дивлюся на неї уважно й усвідомлюю, наскільки це правда.

– Щось мені не віриться, – згадую того типа. – До речі, хто це був?

Вона піднімає погляд. Очі вологі, але не від сліз – від надмірного напруження.

– Мій колишній, – зітхає і накриває живіт долонею. – Батько моєї дитини. 

– Паскудний з нього батько, – карбую. 

– Я знаю, – киває. – Він звик сидіти в мене на шиї, а зараз йому потрібні гроші. 

– Не думай до нього повертатися, – сам не розумію, чому ця перспектива так мене злить. – Зрозуміла?

– Чому? – питає вона схвильовано. – Чому вам не байдуже, що я вирішу робити?

Це питання влучає прямо в груди.

Бо я бачу в тобі щось, чого давно не бачив ні в кому. Бо ти чесна в своїй вразливості. Бо ти не граєш, не маніпулюєш, не вимагаєш. Бо ти – справжня.

Я не можу сказати цього вголос, тому кажу:

– Бо ти зараз у ситуації, з якої важко вибратися самій. І я не той чоловік, який стоїть осторонь, коли жінка в небезпеці.

Катя стискає пальці на животі. Наче захищає не лише дитину, а й себе.

– Дякую, – каже вона тихо. – Справді.

Я киваю. Мені здається, що цього разу подяка має вагу. Не формальність, а значення.

– Ходімо, я проведу тебе до магазину, – кажу я. – Або, якщо хочеш, можу відвезти додому.

Вона гірко усміхається.

– У мене більше немає дому.

Я завмираю. Ці слова пробивають мене сильніше, ніж очікував.

Вона знову самотня. Знову з багатьма питаннями й жодною опорою.

І я розумію: я не можу просто поїхати й залишити її на цьому холодному тротуарі.

Навіть якщо завтра це обернеться проблемами. Навіть якщо це зовсім не те життя, до якого я звик.

– Тоді, Катю, – я роблю крок ближче, – зараз ти їдеш зі мною.

Вона здригається, але не від страху. Швидше, від того, що не очікувала такого, особливо від чоловіка, якого практично не знає. 

Та що там говорити, я сам шокований. Не розумію, як ці слова злітають з моїх уст, але якщо вже сказав, то забирати їх назад не стану. 

Катя дивиться на мене так, ніби не вірить власним вухам. Вітер вибиває пасмо з-під її шапки, вона торкається живота – майже машинально, як і завжди, коли хвилюється.

– Ем… – вона ковтає повітря. – А куди… куди ми поїдемо?

Я не відводжу погляду. Хоч вона й опускає свій.

Коротко, чітко відповідаю:

– До мене.

Вона здригається. Не різко – скоріше, як людина, якій раптом змінили реальність під ногами.

– Ні, я не можу, – вона нервово стискає ремінець сумки. – Це незручно… неправильно… І Ліза…

– Ліза про це не дізнається, – перебиваю спокійно. – А навіть якщо дізнається – мені байдуже.

Катя кліпає кілька разів поспіль. Здивування і страх змішуються в її очах.

– Але чому? – шепоче вона. – Чому ви хочете мені допомогти?

Я вдихаю повільно. Підбираю слова, хоча й знаю, що простих тут не існує.

– Тому що ти зараз у ситуації, з якої не вибратися самій, – кажу рівно. – І тому, що я не дозволю, щоб ти ночувала в магазинній підсобці або на лавці в парку.