Розділ 10

Я підіймаюся широкими сходами до верхнього поверху. Охорона мене знає, тож навіть не зупиняє. Залишаю пальто в приймальні, і вже за секунду переді мною відчиняють двері кабінету Валентина Олексійовича.

Він сидить за величезним столом із темного дерева, пальці складені в замок, погляд холодний, зосереджений. Видно, що чекає. І, мабуть, хоче почути те, що я приїхав сказати.

– Сідай, – киває він.

Я займаю місце навпроти.

У кабінеті тихо, тільки годинник на стіні монотонно вимірює секунди.

Він починає першим:

– Я все ще сподіваюся, що те, що ти сказав телефоном – це просто непорозуміння.

– Не непорозуміння, – відповідаю чітко. – Це наслідок того, що відбувається роками.

Він примружується.

– Поясни.

– Ліза нестабільна, – кажу рівно. – Вона робить імпульсивні, небезпечні кроки. Її бажання мати дитину перетворилося на одержимість. І вона вже перейшла межу – втягнула в це сторонню дівчину, використала її як інструмент.

– Я поговорю з дочкою, – каже він твердо. – Поставлю її на місце.

Я стихаю на мить, підбираючи слова.

– Цього недостатньо.

Він піднімає погляд. Суворий і пронизливий.

– Ти хочеш грошової компенсації за скандал? – питає він холодно.

– Ні, – відповідаю одразу. – Я хочу розлучення.

Пауза. Аж занадто тиха.

Валентин Олексійович не рухається, але щелепа смикається.

– Це рішення не тільки твоє, – вимовляє він повільно. – Ти забуваєш, у яку сім’ю ти ввійшов.

– Я нічого не забуваю, – кажу я рівно. – Але й не збираюся бути заручником шлюбу, який не приносить жодної користі ні мені, ні вашій дочці. 

– Ліза не погодиться! – його голос стає гострішим. – І я не погоджуся. Ви – подружжя. Ви повинні працювати над помилками.

– Ми й працювали, – кажу я спокійно. – Роками. Але є речі, які не склеїти.

Він піднімається. Підходить до вікна. Стоїть до мене спиною.

– Ти ж розумієш, що розлучення з моєю дочкою – це удар? Для бізнесу. Для репутації. Для всього, що ми будуємо.

– Я це вже врахував, – відповідаю. – І прийняв наслідки.

– Чому зараз? – раптом питає він. – Ти терпів до цього. Мовчав. Заплющував очі. Тобі що, раптом стало боляче?

– Ні, – відповідаю твердо. – Мені стало небайдуже. Ліза кожного разу говорить, що хоче сім'ю, а я цю сім'ю їй дати не можу. Тому поки є ще час і можливості – нехай знайде собі іншого. А може… вона вже знайшла. 

Він обертається. Його погляд – жорсткий, але уважний. Він аналізує не мої слова, а мою рішучість.

– Отже, проблема в тому, що ти не можеш мати дітей? – питає прямо.

– Частково, – кажу різко. – Я більше не хочу жити в атмосфері брехні й маніпуляцій. Не хочу ховати голову в роботу, щоб не бачити, що мій шлюб – це угода, яка давно втратила сенс.

Погляд тестя змінюється. Тепер він не сердиться – він оцінює.

– Я зрозумів тебе, Арсене, – нарешті каже він. – Я не буду перешкоджати розлученню, але ти підеш із цього шлюбу з гідністю. Без скандалів. Без бруду. І без бажання перекласти провину на Лізу.

Я киваю.

– Я не збираюся мститися. Хочу лише поставити крапку.

– Я поговорю з нею, – каже він уже спокійніше. – Але попереджаю: вона не сприйме це легко.

– Я знаю.

– Готуйся до бурхливої реакції.

– Я готовий.

Він уважно дивиться на мене. Довго. Важко.

– Добре, Арсене. Починай процедуру розлучення. Кожен з нас має залишитися при своїх інтересах. .

Я підіймаюся.

– Я це врахую, – киваю. – Дякую вам за розуміння.

Валентин Олексійович киває, а я залишаю його кабінет. Насправді я чекав гіршого. Скандалу хоча б. Але, якщо він на моєму боці – це вже великий плюс. 

Залишаю офіс, сідаю в авто, опускаю голову на кермо й видихаю. Розмова з тестем лишила по собі важкий присмак – холодний, металевий. Все вирішено, але попереду довга, болюча дорога.

Заводжу двигун і збираюся їхати додому, коли раптом у голові спалахує думка:

Катя. Дівчина, яку я залишив біля входу в супермаркет. Саму. У стані, коли її може зламати будь-який порив холодного вітру, не те що життя.

Я тисну пальцями на кермо. Злюся сам на себе.

Чому я взагалі про неї думаю?

Не знаю, але думка не йде. Через хвилину я вже кручу кермо в інший бік і їду туди, де її залишив.

Коли під’їжджаю до супермаркету, на парковці людно. Я виходжу, проходжу повз вітрини й заходжу всередину. І саме тоді чую підвищений, неприємний чоловічий голос: