Розділ 9.1

Ліза завмирає. Очі розширюються.

– Я хотіла зробити нам добре, – шепоче вона.

– Добре? – я хмикаю холодно. – Добре – це коли ти плануєш усиновлення законно. Через службу. Через юриста. Через медичні документи. А не підслуховуєш розмови касирок у супермаркеті, щоб купити чиєсь горе.

Вона червоніє. Губи стискаються в лінію.

– Ця дівка сама погодилася!

– Ця дівка, як ти кажеш, була зламана, – кажу різко. – Вона була в істериці. Її викинули з дому. Вона вагітна. Самотня. З безвідповідальним партнером. А ти скористалася моментом, Лізо. Не шансом – моментом чужої слабкості.

Вона здригається від цих слів, але не здається.

– І що тепер? – голос стає гострим. – Ти що, захищаєш її? Цю безхребетну істоту?

– Я захищаю людські межі, – відповідаю твердо. – Які ти жорстоко перетнула. 

– Не смій, – вона знижує голос. – Не смій говорити так, наче ти бездоганний.

– Я далеко не бездоганний, – усміхаюся гірко. – Я працюю по шістнадцять годин на добу, щоб не думати про власні проблеми. Але я ніколи не дозволив би собі те, що зробила ти.

– Ти навіть не дав мені шанс пояснити, – її голос тремтить.

– Добре, – сідаю рівніше. – Поясни зараз.

Вона проводить пальцями по щоках. Підбирає слова.

– Я хочу дитину. Ти знаєш, як сильно…

– Так, знаю, – киваю. 

– Але ти… не можеш, – виривається з неї так брутально, ніби це ляпас.

Одна фраза. Не можеш. І вона пробиває все, що я так довго будував довкола себе.

Але я не даю їй побачити біль. Лізі начхати на те, що мене розриває зсередини. 

– Це не виправдання, Лізо.

– Я знаю! – кричить вона. – Але я хотіла хоч щось зробити! Хоч щось!

– А ти спитала мене?

– Ти завжди зайнятий!

– Ти навіть не пробувала!

Ми обоє замовкаємо. Ліза важко дихає, а я стискаю руки в кулаки. Думаю, настав час перейти до головного, якщо вона вже тут. 

Потім я кажу рівно:

– Наш шлюб треба обговорити.

Ліза піднімає на мене очі так швидко, ніби я вдарив її.

– Що?

– Він тріщить по швах.

– Ти хочеш розлучення? – шепоче вона.

Я не відповідаю відразу. Бачу, як у неї тремтять руки.

– Я хочу чесності, – кажу зрештою. – Ти можеш знайти собі чоловіка, який дасть тобі те, про що ти мрієш. 

Вона різко встає.

– Я не буду зараз це слухати, Арсене, – цідить. – Ми не розлучимось, і ти сам знаєш, чому. Справа не в дитині. Справа в бізнесі і моїй репутації. 

– Про репутацію можеш не хвилюватися, – холодно на неї дивлюсь. – Повір, тобі ж буде гірше, якщо  твої любовні походеньки спливуть у медіапросторі. 

Ліза блідне. Здається, такого вона не очікувала. Робить крок назад, а тоді ще один. 

– Я розповім батькові про твої плани, – карбує. – Він не зрадіє. 

– Я сам це зроблю. Не переймайся. 

Ліза йде, голосно гримнувши дверима. Чи відчуваю я щось? Ні, не відчуваю. 

Я ніколи її не кохав, і гнилу натуру цієї жінки наскрізь бачу. 

Інколи я думаю про те, що не просто так у нас не може бути дітей. Навряд чи з неї буде хороша мама. Ліза любить лише себе – і це факт. 

А я просто  заплутався. Я хотів би стати батьком, та якщо це неможливо – отже, так тому і бути. 

Минає трохи часу, і я усвідомлюю, що треба діяти, якщо вже вирішив змінити власне життя. Дивлюся на телефон кілька секунд, ніби зважую, чи варто це робити зараз. Але якщо не зараз – то коли?

Я впевнений, що Ліза першою побіжить до батька, щоб пожалітися на мене.  Вона завжди так робить. Саме тому не тягну з цим. 

Я натискаю на номер тестя і чую довгі гудки. 

– Алло? – холодний, впевнений голос Валентина Олексійовича звучить так, ніби він уже знає: нічого хорошого зараз не буде.

– Доброго дня, – кажу рівно. – Не заважаю?

Коротка пауза. Думаю, батько Лізи розмірковує, що знову зробила його донька. 

– Ні, Арсене. Слухаю тебе. 

– Нам потрібно поговорити, – починаю. – Про вашу доньку.

Він видихає. Наче й чекав цього моменту.

– Що вона зробила цього разу?

Мої пальці машинально стискають ручку.

– Ліза перейшла межу. 

– Уточни.

– Вчора вона привезла в наш дім вагітну дівчину й запропонувала… купити її дитину.

Тиша. Глуха, важка, така, що навіть повітря завмирає.