Розділ 9

– Щодо зрад,  – повторюю я тихо, проводячи рукою по підборіддю. – Ні, Романе. Тут ти не фантазуєш.

Він завмирає. Не тому, що не вірив у це, а тому, що вперше чує, що я сам це визнаю.

– То ти знав? – повільно опускається на стілець навпроти.

– Знав, – підтверджую. – Давно.

– І… тебе це взагалі не хвилює? – він не може стримати здивування.

Я знизую плечима. Важко та якось втомлено. 

– А має? – питаю спокійно.

Роман дивиться на мене, як на людину, яка щойно сказала щось абсурдне.

Я видихаю. Уявлення не маю, як пояснити все, що зараз відчуваю. 

– Між нами вже давно нічого немає, – пояснюю. – Це не той шлюб, де зради щось змінюють. Ми обоє знали, на що йдемо.

– Шлюб із розрахунку, – бурмоче він.

– Так. Саме так. Вона хотіла статусу, безпеки. Я хотів стабільності, і думав, що з нею буде простіше.

Я стискаю руки.

– Ліза з тих жінок, які живуть увагою. Потребою бути в центрі. Їй потрібно захоплення, постійний шум, поклоніння, обожнювання. А я цього дати не можу.

– Бо багато працюєш, – хмикає Рома.

– Бо тут, – торкаюся пальцями до грудей, – у мене постійно працює інший механізм. Я не можу зупинитися. Не можу сидіти поруч із нею й слухати порожні розмови. Мені треба зайняти руки, голову – все.

Я замовкаю. Слова застрягають як кістка поперек горла.

Роман нахиляється вперед:

– Через що?

Я мовчу. Довго. А потім чесно відповідаю:

– Через те, що я безплідний.

У Романа падає з рук ручка. Він виглядає так, ніби хтось дав йому по голові. Насправді я теж так себе відчував, коли дізнався результати аналізів. 

– Коли ти дізнався?

– Минулого року. Був момент, коли ми планували дитину. Наші батьки хотіли, щоб цей шлюб поніс за собою не лише фінансову вигоду. Але минали місяці, а вагітність не наставала. Ми з Лізою провели одночасний повний огляд, і виявилося, що проблема в мені. 

Рома встигає відкрити рот, закрити, знову відкрити. Його очі шукають щось у моєму обличчі, але там – лише рівна поверхня криги. Я вчуся не виказувати емоцій уже багато років.

– І ти сказав їй? – шепоче він.

– Так. Одразу. Не бачу сенсу приховувати це. 

Роман стиха лається. Грубо, але щиро.

– То ось чому вона так зациклилася на дитині. 

– Саме так. Ліза хоче, щоб в очах інших ми були ідеальною родиною. А для ідеальності нам не вистачає одного – дитини. Тому вона і привела цю дівчину. 

Саркастична усмішка сама з’являється на моїх губах. Рома проводить рукою по обличчю.

– Мені так шкода, друже, – Рома зітхає. – Навіть уявити боюсь, як це паскудно. 

– Так, – кажу тихо. – Паскудно. Але я не збираюся опускатися до того, щоб купувати чиюсь дитину. Якщо я не можу бути батьком, то так тому й бути. 

– Ти знаєш, – Роман обережно торкається краю стола, – мені здається, що Ліза не востаннє перейшла межу. Вона тебе не залишить. Пробач, що так скажу, але для неї ти мішок з грошима, який ще й заплющує очі на зради. Можливо, тобі варто якось її зупинити?

Я зводжу погляд. Мій голос звучить твердо:

– Я зупиню.

Роман піднімає брову.

– Як саме?

Я глибоко вдихаю.

– Не знаю. Для початку простежу за тим, щоб вона більше не робила дурниць. Мені проблеми зараз ні до чого. 

– А потім?

Я стихаю. Бо знаю, що чекає потім. Щось, що рано чи пізно повинно було статися.

– А потім ми поговоримо про наш шлюб. Треба з цим закінчувати. 

Роман присвистує.

– Вперше за всі роки ти говориш як чоловік, який нарешті готовий  поставити крапку.

Я дивлюся у вікно, де на даху навпроти осідає перший денний сніг.

– Можливо, це час, – кажу тихо. – Час перестати жити брехнею.

Рома киває та усміхається. Йому подобається те, що я нарешті готовий взяти це життя у свої руки. 

Я не працюю – просто дивлюся у порожній екран ноутбука, де відображаюся я сам. Відчуваю, що треба відпочити. Можливо, день або два, та з іншого боку – відчуваю, що це не допоможе. Робота допомагає не думати, а коли голова не зайнята думками, мене накриває відчай. І це паскудне відчуття насправді. 

Стукіт у двері різко повертає мене від думок у реальність. Відриваю погляд від екрана і бачу, як Ліза вривається всередину, наче буря. Пальто не застібнуте, волосся скуйовджене, обличчя – роздратоване.

– Арсене, ми можемо поговорити? – голос напружений, як струна.

– Можемо, – відповідаю спокійно. – Зачини двері.