Розділ 8.1

Арсен

Я веду її до машини мовчки. Мовчання – це краще, ніж ті слова, які зараз рвуться в мене з грудей.

Катя йде за мною, дрібна, тиха, з опущеними плечима. Вона схожа на тінь. Практично прозора і крихка. 

Я відчиняю для неї дверцята. Вона дивиться на мене швидко, наче боїться, що я зараз передумаю й вижену її з двору.

– Сідай, – кажу спокійно.

Вона слухається. Намагається робити це обережно – ніби сидіння може її відкинути. Я тримаю для неї двері і, коли сідає, зачиняю їх, обходжу машину й сідаю за кермо.

Тільки тоді помічаю, що вона тремтить. Вся. Від плечей до кінчиків пальців.

Я натискаю кнопку підігріву сидінь на максимум. Вмикаю обігрів на салон, щоб повітря швидше прогріло салон.

– Дякую, – її голос ледь чутний.

Я не відповідаю. Заводжу двигун. Тиша між нами така густа, що в ній можна втопитися. Я не знаю, що сказати їй – і не знаю, чи варто.

Плавно виїжджаю за ворота, і тільки коли вони зачиняються, дозволяю собі видихнути. Глибоко. Ковтаючи злість, що палає десь у грудях.

Лізо, що ти наробила?

Мої руки стискають кермо так, що кісточки біліють. Я відчуваю, як у мені кипить лють. Не просто злість – цілий океан гіркого гніву.

І ця дівчина поруч. Катя. Я не дивлюся на неї, але краєм ока бачу – вона сидить, втягнувши плечі, наче хоче зробити себе меншою. Ховається наче мишка.

І я ловлю себе на тому, що мене це теж злить. Не вона. А те, що життя довело людину до такого стану.

Це ж у якому стані треба бути, щоб погодитися продати власну дитину? 

Це ж не з розрахунку. Не заради вигоди. А тому, що життя загнало в такий кут, де в неї справді не було куди йти.

І я це розумію. Частково. 

Світлофори блимають червоним. Місто прокидається. А я їду з дівчиною, яка має народити чужу дитину… і яка готова була віддати її в руки моєї дружини.

– Ти не сказала мені адресу, – припиняю цю мовчанку між нами. – Куди тебе відвезти? 

Дівчина сіпається, наче від удару. Швидше за все, так сильно поринула у роздуми, що геть забула про моє існування. 

Називає адресу, і вже за десять хвилин я зупиняю авто біля невеличкого супермаркету. Одразу здогадуюсь, що вона тут працює. Стає ніяково, адже з її розповіді я пам'ятаю, що вона зовсім сама і жити їй ніде. 

– Дякую вам, – шепоче і хапається за ручку дверей, але я її зупиняю. 

– Зажди! – кажу швидко і почуваюсь вкрай ніяково. 

Катя завмирає, а я тим часом дістаю з кишені пальта гаманець і витягую кілька великих купюр. 

– Ось. Думаю, тобі знадобиться. 

– Ви що? – дівчина ніяковіє, і я помічаю, як рожевіють її щоки. – Я не візьму! Ви і так маєте клопоти через мене. Дякую, але не потрібно. 

– Ти впевнена? – сам не розумію, чому дратуюсь її впертості. – Зараз ти не в тій ситуації, щоб відмовлятися від грошей. 

– Мені дійсно шкода, що все до цього дійшло, – дівчина зітхає і вперто дивиться мені в очі. – Я не хотіла, щоб ви сварилися з дружиною через мене. Мені… прикро, і ці гроші… не варто. Правда. 

Катерина залишає автівку і швидко прямує до входу в магазин, а я продовжую сидіти як ідіот і дивлюсь їй услід. Купюри досі в моїй руці, і здаються занадто важкими. 

Видихаю і кидаю їх на сидіння, де щойно сиділа ця дівчина, а тоді їду геть, сподіваючись якнайшвидше забути про все, що тут відбулося. 

До офісу приїжджаю раніше, ніж будь-хто. Покоївки ще пилососять коридор. Охоронець киває. Всі звикли, що я інколи з’являюся до світанку – робота не чекає. Але сьогодні я тут не тому, що хочу працювати.

Я хочу забути. Хоча б на годину. Хоча б на трохи. Але забуття не приходить. Навпаки – пам’ять роздирає зсередини.

Ліза. Катерина. І брехня, в якій я живу вже багато років.

Встигаю зняти пальто і сісти в крісло, як Роман вривається у мій кабінет без стуку. Мій друг і колега завжди знає, коли мені паскудно. Хоча я ще нічого не сказав, а він уже сидить навпроти і чекає пояснень. 

– Ліза знову щось утнула?

– Звідки ти знаєш? – бурчу. 

– Ти в паскудному настрої зранку. Зіставив два плюс два, – хмикає. 

Я стискаю пальці на мосту носа.

 – Навіть гірше. Вона геть збожеволіла. 

– Я в передчутті, – він сміється нервово.

– Вона привезла в наш дім вагітну дівчину.

Роман буквально кам’яніє.

– Навіщо?  

– Хотіла купити в неї дитину і видати її за нашу, – відповідаю. 

 – Твоя дружина… – він видихає, – божевільна.

– Я це і мав на увазі, – киваю. 

– Ти можеш пояснити детально, а то я нічого не розумію, – Рома хмуриться, а я глибоко вдихаю і розповідаю все з самого початку. І чим далі я говорю, тим більшими стають його очі.