Розділ 7.1

Ми з Мартою тихо йдемо коридором. Мені хочеться стати невидимою, розчинитися між тінями на стіні, але серце б’ється так голосно, що здається – його чути на весь дім.

Коли ми заходимо до кухні, я чую лише приглушені голоси у глибині коридору. Вони, очевидно, відійшли кудись далі, щоб продовжити сварку, і мене це неабияк тішить. Останнє, чого я хочу зараз – це перетинатися з розлюченим господарем цього будинку. 

Марта дає мені знак рушати до столу. 

– Сніданок накрито. Я принесу вам чай.

На столі – омлет, тости, ягоди, соки. Все виглядає красиво. Я б навіть сказала, ідеально. Занадто ідеально для ранку, який почався з криків.

Я сідаю на самий край столу, обережно, немов боюся щось зламати. Руки тремтять. Я беру виделку, але не можу змусити себе піднести її до рота.

Як я взагалі сюди потрапила?

Питання постійно крутиться в голові, як свист у вухах. А тоді я чую кроки. Швидкі та впевнені. І серце провалюється вниз.

Арсен заходить на кухню. Без пальта, у темній сорочці, рукава закочені. Він виглядає не менш небезпечним, ніж уночі. Але тепер – значно спокійнішим. Це найстрашніше, бо я чула, як він кричав кілька хвилин тому.

Він зачиняє за собою двері. І тиша стає майже фізичною.

Його погляд ковзає по столу. Потім він дивиться на мене. І я розумію: він не гнівається на мене. Він не сердиться через те, що я тут. Він сердиться через те, що не знає правди.

– Поїж, – каже він коротко, але не грубо. Це не прохання, але й не наказ. Скоріше – турбота, яку він сам не хоче визнавати.

Я ковтаю повітря й киваю. Він підходить ближче, повільно, обдумано.

– Мені потрібно поговорити з тобою, Катерино, – вимовляє він нарешті. – Спокійно. Без криків.

Я притискаю пальці до виделки, щоб вони не тремтіли.

– Я розумію.

Він зупиняється навпроти, сперся руками на спинку стільця. Погляд – гострий та уважний. Не злий, але нічого хорошого в ньому немає.

– Те, що я почув від тебе вчора, – починає він, – це не просто дивне рішення. Це небезпечне рішення. Для тебе. Для твоєї дитини. Для всіх нас.

Я тихо вдихаю. Я знаю, що він має рацію. Я знала ще до того, як зайшла в цей дім.

– Ти справді віриш, що моя дружина може дати тобі те, що обіцяла? – питає він.

Я опускаю очі, бо вже нічому не вірю. 

– Я не знаю.

– Катерино, ти сама віриш, що зможеш жити з цим рішенням?

Серце стискається так, що я майже не можу говорити.

– Я… В мене не було іншого вибору. 

Арсен мовчить кілька секунд. Його обличчя змінюється – зовсім трохи, але я бачу це. Ніби він уперше по-справжньому розуміє, в якому стані я була. Або ж я просто хочу вірити, що він розуміє. 

Арсен робить крок і сідає навпроти. Складає руки на столі.

– Їж, – повторює він м’якше. – Потім ми розберемось.

І поки він дивиться на мене, я відчуваю дивну річ: його присутність лякає, але водночас саме зараз він – найбезпечніша людина в моєму житті.

Хоч я й сама не розумію, як це можливо.

Я намагаюсь зробити бодай один укус, але їжа застрягає в горлі. Арсен сидить навпроти, спокійний зовні, але я відчуваю – це тиша людини, яка ретельно збирає докупи факти. І яка не пробачає брехні.

Він дивиться на мене довго. Стільки, що мені хочеться заховати руки під стіл, або ще краще – залізти туди повністю. Але він не дає жодного шансу втекти.

– Отже, – починає рівним, холодним голосом, – я хочу почути все спочатку. Тільки чесно, Катерино. 

Я ковтаю повітря.

– Добре…

– Як ти познайомилася з моєю дружиною? Де ви вперше зустрілися?

– Я працюю в магазині на касі. Ліза… ваша дружина купувала цигарки і почула мою розмову з подругою, – швидко розповідаю. 

– Що саме вона почула? – його тон не жорсткий, але гострий, наче лезо. Він не нападає – він аналізує. І я в цю мить боюся не його злості – а того, що він побачить у мені щось, чого я сама боюся.

– Вона випадково почула про Дениса, мого хлопця. Про те, що він вкрав гроші, які я відклала на оренду квартири, і про те, що нас можуть виселити через це.

Арсен стискає пальці в замок.

– І вона одразу запропонувала свій план?

– Ні. Спочатку вона просто розпитувала. А потім сказала… – я затинаюся, бо сором накриває з головою, – що вони з чоловіком, тобто з вами, довго не можуть мати дітей…

На цих словах він різко піднімає голову.

– Дурепа, – каже він тихо, але твердо. – Катерино, я не був у курсі її намірів.

Мені стає ніяково.

– Пробачте… я… 

– Продовжуй, – коротко киває він.

– Вона… вона сказала, що може мені допомогти, якщо я… – я згинаюсь трохи вперед, голос тремтить, – якщо я віддам дитину після народження.