Розділ 7

Я йду до своєї кімнати, яка стала для мене прихистком на цю ніч. Кроки тихо відлунюють у величезному будинку, але мені здається, що вони занадто гучні, надто живі в цій темряві.

Коли заходжу в кімнату й зачиняю за собою двері, у грудях стає трохи легше. Трохи. Але всередині все одно буря.

Я притискаю спину до дверей, ковтаю повітря. Пальці досі тремтять.

Цей Арсен… Його погляд. Його голос. Його постава. Я таких людей ніколи не зустрічала. Настільки красивий – це навіть образливо красиво. Але водночас настільки небезпечний, що поруч із ним відчуваєш себе або дрібною, або винною. Або і те, і інше.

Від нього неможливо сховатися, він ніби бачить крізь тебе. Він не схожий на чоловіків, яких я знала. Денис здається просто підлітком, що грає у дорослого.

А Арсен… У ньому занадто багато сили. Занадто багато холоду. І тепер я знаю: він не дозволить своїй дружині робити те, що вона надумала. Для нього це – межа. Кордон, який ніхто не має право перетинати.

Я обіймаю живіт долонями. Малюк рухається, ніби реагує на кожен мій подих.

– Все добре, синку. Все добре, – шепочу, хоча сама не вірю у власні слова.

Я ходжу кімнатою, не можу сісти. Не можу зупинитися.

Тепер я переконана: Ліза не зможе мені допомогти. Арсен не дозволить. І я сама винна в тому, що приїхала сюди, вплутавшись у життя людей, яких навіть не знаю.

Я підходжу до вікна, торкаюся холодного скла. Сніг продовжує падати, накриваючи сад білою ковдрою. Тут так красиво, так спокійно – і водночас мені здається, що в цьому домі стіни дивляться на мене.

До ранку кілька годин. Їх вистачить, щоб хоч трохи зібратися. Подумати, що робити далі. Куди йти і як жити.

Бо залишатися тут – небезпечно. По-справжньому небезпечно.

І я занадто добре відчуваю цю небезпеку, стоячи у тиші чужої розкішної кімнати, де я – не гість, не друг, не родина.

Я помилково сюди забрела. І рано чи пізно мене попросять піти.

Лягаю на величезне ліжко, але сон не приходить. У голові тільки одне: що буде зранку?

Прокидаюся від різкого стуку в двері. Важкі повіки, сухе горло, тіло таке кволе, ніби я й не спала, а боролася з власними думками всю ніч. Хоча, схоже, я таки заснула.

– Катерино? – тихо кличе Марта. – Вам слід спуститися на сніданок.

Я повільно сідаю на ліжко, проводжу долонею по обличчю.

– Так, зараз.

Встаю, заправляю постіль – не знаю, чому. Мабуть, щоб хоч щось у цьому домі зробити правильно. Відчиняю двері – Марта вже чекає.

Ми виходимо в коридор, і я одразу завмираю.

Чути голоси. Глухий, різкий, холодний голос Арсена, який вчора ще стримувався. І інший – жіночий, злий, але все одно впертий. Це Ліза.

Моя шкіра вкривається мурашками. Я зупиняюся, Марта теж – вона обережно киває, бо це не та розмова, куди варто лізти.

– Де ти була всю ніч? – голос Арсена прорізає повітря так, що я мало не здригаюся.

– Не кричи на мене! – Ліза звучить сердито, але не агресивно. – Я мала справи.

– Справи? – він сміється коротко, без радості. – Ти зникла на всю ніч, не відповіла на жоден мій дзвінок! І повертаєшся під ранок, ніби це нормально!

Вона щось відповідає, але їхні голоси трохи змішуються з відлунням у коридорі. Я дослухаюсь, затамувавши подих.

– Я робила те, що ти не здатен зрозуміти! – Ліза раптом підвищує голос. – Мене дістало, що тебе ніколи немає поруч! Твоя робота важливіша за мене!

– Справді? – Арсен кипить холодною люттю. – Тоді поясни мені нарешті, чому в моєму домі ночувала вагітна незнайомка?!

Я здригаюся. Марта швидко переводить погляд на мене – співчутливий, але такий, що каже: краще не рухайся.

– Я мала свої причини! – кричить Ліза.

– Які? – Арсен не здається. – Які причини змушують тебе тягнути в наш дім незнайому дівчину?!

Ліза мовчить. І це мовчання страшніше за крики.

– Ти збожеволіла, Лізо, – каже він тихо, але кожне слово дзвенить, як удар. – Абсолютно.

– Це я збожеволіла? – фиркає вона. – Це ти у нас не чоловік! Навіть дитину зробити не в змозі!

Я стискаю руки так сильно, що пальці біліють. Серце трохи болить – від напруги, від сорому, від відчуття, що це все через мене. Що сваряться вони через мене. 

Марта обережно торкається мого плеча.

– Ходімо вниз. Вам треба поїсти. 

Я лише киваю. Бо не хочу бути свідком їхньої розмови. Не хочу, щоб хтось подумав, що я тут спеціально з'явилася. І найголовніше – я боюся того моменту, коли Ліза покличе мене і скаже, щоб я забиралася. 

Боюся й одночасно хочу, бо залишатися тут надто складно.