Розділ 6.1

Арсен відходить убік, дістає телефон з кишені пальта. Його пальці швидко натискають на екран – і я чую гудки, але відповіді немає. 

Він стискає губи, щелепи напружуються. Пробує ще раз. І ще.

– Не відповідає, – бурмоче він крізь зуби, скидаючи виклик. Від цього голосу мені стає холодніше, ніж від зимового повітря за вікном.

Він скидає пальто прямо на стілець, різким рухом знімає шарф і відкидає на кухонний острів. Тоді робить кілька кроків у мій бік.

Я мимоволі відступаю назад. Навіть не тому, що він щось зробить – ні. Він не здається небезпечним. Він здається сильним. Надто сильним, надто впевненим, надто різким – як буря, яка насувається.

– Добре, – каже він рівно, але в голосі чути лід. – Якщо моя дружина не бере слухавку, то хтось інший має мені пояснити, що тут відбувається.

Його погляд зупиняється на мені, і тепер він чекає.

Я ковтаю повітря. Горло пересохло, руки тремтять. Хочеться просто відвернутися, зникнути, втекти назад у кімнату. Але я розумію, що це не має сенсу, бо він чекає на мої слова. І він має право знати, хто я.

Я вдихаю – глибоко, боляче.

– Мене звати Катя, – кажу нарешті, ледве чутно.

– Чудово, – відповідає він, не відриваючи погляду. – Питання інше: чому ти в моєму домі? І чому моя дружина вирішила поселити тебе тут уночі, нічого мені не пояснивши?

Мені хочеться сказати, що я теж не знаю. Що я просто загублена, виснажена, що я не планувала нічого з цього. Що мене сюди принесла буря власних помилок і її пропозиція, від якої я просто не змогла відмовитися.

Але слова виходять зовсім інші.

– Я не просила. Це вона запропонувала.

Арсен стискає брови.

 – Що саме запропонувала?

Мені стає погано. Тримаюсь за стільницю, щоб не втратити рівновагу.

– Вона сказала, що я можу у вас переночувати, – мій голос тремтить. – І що завтра ми поїдемо на огляд.

Його очі темнішають.

– Огляд?

Я киваю. Повітря здається надто важким.

– І до юриста, – додаю тихо.

Він робить крок ближче. Не загрозливо, але так, що я відчуваю, як земля під ногами стає м’якшою.

– Юриста? – перепитує він повільно. – Для чого?

Горло замикається. Я не можу вимовити це. Не знаю як. Це Ліза мала б йому все пояснювати. Не я. 

Я відводжу погляд убік.

– Це довга історія. І я думаю, що Ліза сама вам усе розповість, коли повернеться.

Арсен нахиляє голову трохи вбік – так, ніби намагається зрозуміти, брешу я чи кажу правду.

– У мене є час, – каже він. – І якщо вже моя дружина вирішила ігнорувати дзвінки, то я готовий вислухати твою версію. 

Я стою, стискаючи краї стільця, ніби це єдине, що тримає мене на ногах. Арсен дивиться так, що здається – він змусить мене говорити силою свого погляду. І я розумію: правду він усе одно почує. Я мушу йому сказати.

Я роблю вдих. Глибокий і кажу:

– Ваша дружина запропонувала мені… після народження… – голос зривається, я заплющую очі, – віддати дитину вам.

Нас накриває тиша. Тотальна. Гостра, як лезо.

Я боюся дивитись на нього, але мушу. Коли піднімаю очі – бачу шок у його погляді. Щирий. Різкий і несподіваний.

У нього навіть дихання змінюється.

– Віддати дитину… нам? – повторює він повільно, наче слово ріже йому горло.

Я киваю. Сльози самі підступають до очей від сорому.

Його шок триває рівно три секунди. Потім він міняється. Гнів накриває його обличчя так швидко, що я мимоволі відступаю назад.

– Вона що, збожеволіла? – голос його стає низьким, різким. 

Я мовчу. Бо що можу на це відповісти?

Арсен починає ходити вітальнею, роблячи нервові кроки, різкі, мов удари. Його пальці стискаються в кулак, потім розтискаються, і знову.

– Вона привезла вагітну незнайому жінку в наш дім, – він кидає погляд на мене, – щоб… купити дитину?

Я відчуваю, як щоки палають.

– Я… я нікому нічого не продавала. І не погоджувалася. Просто я не знала, що робити.

Він різко зупиняється навпроти мене. Так близько, що я чую, як його дихання уривчасте від злості.

– У неї… – він проводить рукою по обличчю, – повністю знесло дах.

– Пане Арсене, – тихо каже Марта, з’явившись позаду. – Можливо, не варто…

– Варто, Марто, – відрізає він. – Бо це уже не каприз. Це не донорство, не медичні процедури. Це…

Він не закінчує. Просто дивиться на мене з такою сумішшю злості й розгубленості, що я хочу провалитися крізь підлогу.

– Чому ти взагалі погодилася їхати сюди? – питає він уже тихіше, але не менш гостро. – Ти розумієш, у що тебе хотіли втягнути?