Розділ 6

Він високий. Просто кремезний в порівнянні зі мною. 

У темному пальті, яке він, здається, ще навіть не встиг зняти. Вологі від снігу плечі, шарф сповз з шиї, а волосся злегка розпатлане від вітру.

Але все це дрібниці. Бо головне – це його очі. Темні, різкі та холодні. Такі, що ніби розрізають навпіл, за одну секунду зчитують усе, що в тобі є, і не знаходять нічого вартого уваги.

У мене стискається все всередині. Я хочу щось сказати, пояснити, але рот відмовляється відкриватися. Складається враження, що я зараз втрачу свідомість від страху.

– Я… – слова губляться. – Я – Катя.

Його брова ледь підіймається. Погляд ковзає з мого обличчя на підлогу, де лежить пляшка, потім повертається назад – холодний, незадоволений.

– Я питав не ім’я, – каже він низьким голосом. – Я питаю, хто ти така і що робиш у моєму домі.

В його домі.

У мене всередині все стихає. Я лише зараз розумію, хто це. Чоловік Лізи. Той, який мав повернутися завтра. Але він зараз тут, і його подив зрозумілий. 

Він робить кілька кроків уперед – не різких, не загрозливих, але від одного його наближення я мимоволі відступаю на півкроку.

Чоловік зупиняється просто переді мною, так близько, що я відчуваю запах холодного повітря й дорогих парфумів, які ще не встигли розтанути на його пальті.

– Я спитав, – повторює він тихіше, але його голос тільки від того стає небезпечнішим, – хто ти і що робиш тут.

Мене накриває хвиля сорому. Важкого і гарячого. Я чужа в цьому будинку, чужа в цьому житті, чужа навіть собі. І як я маю пояснити задум його дружини, коли її самої немає поруч?

– Ліза, – нарешті видихаю. – Ліза привезла мене.

Він стискає щелепи, наче щось у цій фразі йому зовсім не подобається. Погляд ковзає вниз – на мій живіт. І я мимоволі прикриваю його рукою, як роблю щоразу, коли відчуваю небезпеку.

Його очі темніють, але я не можу зрозуміти – від чого. Від здивування? Від злості? Від підозри?

– Ліза привезла вагітну незнайомку у наш дім серед ночі? – вимовляє він майже беземоційно. – Вона збожеволіла?

Я хочу пояснити хоч щось – хоч одне слово. Але в цей момент за нами раптом чути швидкі кроки.

Це Марта, і я рада хоча б їй, бо наодинці з цим чоловіком я відчуваю себе наляканою маленькою дівчинкою. 

Вона йде швидким кроком, мабуть, почувши голоси – її обличчя теж здивоване, але значно менше, ніж моє.

– Пане Арсене, – каже вона рівно, трохи вклоняючись. – Ви повернулися раніше.

Він навіть не переводить погляд на неї, хоч стоїть до мене майже впритул. Його темні очі не відпускають. Я ковтаю повітря – горло сухе, долоні холодні, ніби у мене вже немає крові.

– Хто вона? – повторює він, не змінюючи тону. – І чому вона в моєму домі?

Марта закладає руки за спину, наче намагається зібратися.

– Пані Ліза дала наказ поселити дівчину тут.

Серце робить болючий удар. Він нарешті відводить погляд від мене – повільно, але різко, так ніби щойно вхопився за тонку нитку самоконтролю.

– Наказ? – його голос низький і вже зовсім не холодний. Тепер у ньому гнітюча непевність та небезпечна. – Вона пояснила, чому поселила в наш дім незнайому вагітну дівчину?

Марта застигає. Намагається знайти відповідь, але слова не приходять.

– Я не знаю, пане Арсене, – тихо каже. – Вона лише сказала підготувати кімнату і не турбувати до ранку.

На кілька секунд у кухні стає так тихо, що чути, як за вікном вирує негода. Арсен повільно, дуже повільно вдихає. І цей вдих звучить небезпечніше за будь-які крики.

– Де зараз моя дружина? – запитує він, і його голос бринить від люті.

Марта опускає очі.

– Вона не повернулася. Я думала, вона з вами.

Арсен зводить погляд на неї. А потім – знову на мене. Прямо в очі.

Цей погляд ніби змітає ґрунт під ногами – важкий, недовірливий, гострий. Я навіть не дихаю – настільки мені страшно.

Стою, прикриваючи долонями живіт, наче це якось допоможе. Хоча знаю – він мене наскрізь бачить. І, можливо, у цей момент ненавидить за те, що я взагалі тут стою.

Мені хочеться зникнути або просто розчинитися в повітрі. Змити себе з цього будинку, з його підлоги, з чужого життя. Але ноги ніби приросли до мармуру.

Я мовчу. Навіть не здатна прошепотіти ім’я Лізи. Мені страшно навіть рухатися, бо кожен рух може привернути до мене ще більше його уваги.

А він продовжує дивитися. Довго. Занадто довго. Наче зважує щось.

І я розумію: для нього я зараз – не гість. Я проблема. Несподівана. Небажана. Не потрібна. І якщо він вирішить просто зараз виставити мене за двері, я нічого не зможу вдіяти, тільки змиритися.