Розділ 5.1

Дім всередині ще розкішніший: мармурові сходи, тепле світло, картини в золотих рамах. М’який килим приглушує кроки.

Тут так тихо, так затишно. І так по чужому.

Марта веде мене довгим коридором і відчиняє двері в кімнату.

– Це ваша спальня на сьогодні, – каже вона. – Якщо щось потрібно – можете знайти мене на першому поверсі в кінці коридору. 

Я заходжу всередину. Ліжко величезне, біла постіль, вікна в підлогу, на столику – свіжі квіти, вода й тарілка з фруктами. Наче підготовлено заздалегідь. Наче мене чекали.

Марта тихо зачиняє двері. І тоді все навалюється разом. Розкіш. Тиша. Самотність. Думка про дитину. Денис. Розбита ваза. Розтрощене серце.

Я опускаю сумку на підлогу й сідаю на край ліжка. Долоня лягає на живіт – малюк рухається. І я шепочу сама собі:

Що я роблю?

А потім – тихіше, майже беззвучно:

І чи не пошкодую я згодом?

Ці думки не дають мені спокою, але я тримаюсь. Наскільки це взагалі можливо. 

Трохи сиджу, думаю, розглядаю кімнату, а тоді помічаю стос одягу на кріслі і розумію, що він – для мене. Обираю домашні м'які штани та звичайну білу футболку, яка якраз прикриває живіт. 

Спати не хочу, як і залишатися тут. У мене відчуття, що стіни звужуються, хоч і розумію, що це всього лиш плід моєї фантазії. Я сиджу на ліжку ще кілька хвилин, вдивляючись у тишу кімнати. Тут занадто тихо. Занадто м’яко. Занадто правильно.

І ця правильність тільки ще більше стискає груди. Наче я потрапила в музей чужого щастя, де все виставлене на показ – ідеальне, чисте, дороге. А я тут зайва.

Зрештою, не витримую. Встаю, поправляю одяг, який знайшла на стільці, і виходжу з кімнати.

Коридор напівтемний, лише нічні світильники біля підлоги дають тепле світло. Кроки звучать надто голосно. Я навіть мимоволі затримую дихання, наче боюсь розбудити цей величезний будинок.

Спускаюсь вниз сходами – дуже повільно. Маєток з великою кількістю дверей та коридорів, і я ловлю себе на тому, що трохи боюся заблукати.

Кухню знаходжу абсолютно випадково – я просто відчинила двері  навмання.

Тут горить світло, і це тішить. 

І кухня більша за всю мою квартиру. Острів посередині, мармурові стільниці, десятки шафок, духовки, окрема кавова станція. Смішно – я навіть не знаю, яку шафку треба відчинити, щоб знайти воду.

Але потім бачу величезний холодильник. Тягну дверцята – всередині все ідеально: фрукти в контейнерах, десерти, страви на тарілках, пляшки з водою, сік…

Я беру одну пляшку. Пальці трохи тремтять.

Кришка відкручується занадто гучно в тиші, і я роблю кілька великих ковтків. Вода холодна, свіжа, і я відчуваю, як горло оживає.

Шлунок тихо бурчить, бо я голодна. Сильно. Але я не наважуюся навіть подумати, щоб піти до Марти, постукати чи попросити щось поїсти. Я тут гість. Занадто несподіваний гість. Занадто розгублений, чужий, щоб дозволити собі щось більше, ніж воду.

Я розглядаю кухню і почуваюсь так, наче мене загнали в кут.

Не силою, а моїми власними рішеннями. Власним відчаєм.

Так, це я сама зателефонувала Лізі. Я сама сіла в її автомобіль. Сама опинилася в цьому домі.

І все одно почуваюся так, наче мене тихо заманили туди, звідки дороги назад уже не буде.

Я підходжу до великого вікна. Звідси видно сад, завалений снігом, ліхтарі, що відбиваються на крижаних гілках. Красиво. Дорого. Нереально.

І я розумію одну річ: сьогодні я б не змогла повернутися до тієї квартири. До того ліжка. До тих криків. До тієї зради.

Навіть якби іншого варіанту не було, я б спала на зупинці, але не поруч із Денисом. Ніколи більше.

І з цією думкою стає трохи легше. Трохи тепліше всередині.

Я стою біля цього розкішного вікна, тримаючи в руках воду, і шепочу сама собі:

Хоч би знайшлася хоч одна правильна відповідь…

Але поки що є тільки тиша. І ніч. І чужий будинок, у якому я все ще не знаю, ким стану завтра.

– Ти хто така? – несподівано лунає грубий чоловічий голос за спиною, і від переляку пляшка вислизає з моїх рук і падає на підлогу. 

Я повертаю голову до незнайомця і втрачаю дар мови, бо ніколи не бачила таких красивих чоловіків і стільки холоду в темних очах.