Розділ 5

Розмова з Лізою триває недовго. Вона не питає, що сталося, не вдає співчуття. Просто каже спокійно, майже буденно:

– Я зараз приїду. Назви адресу.

Я називаю вулицю, номер будинку.

– Буду за двадцять хвилин, – відповідає вона. – Залишайся там.

І зв’язок обривається.

Я опускаю телефон у кишеню, сідаю на лавку біля під’їзду. Сніг сиплеться густіше, ледь не засипає коліна. Дихаю повільно, глибоко – ніби це допоможе розібратися в думках.

Що я роблю?

У голові крутиться все одразу: робота, три дні, пані Олена, Денис… І дитина. Моя дитина.

Я не роблю це заради себе – тільки заради неї. Бо я більше не можу їй нічого дати. Скоро я навіть працювати не зможу. А Денис... Денис уже давно не поруч, хоч і живе під тим самим дахом.

Я не думаю про майбутнє. Не думаю про те, що буде потім. Лише про те, як вирватися з цього кола зараз – хоч якось, хоч на мить.

Сніг лягає на волосся, на плечі. Минає п’ятнадцять хвилин. Двадцять. І тоді, нарешті, біля тротуару зупиняється машина. Чорна, блискуча, така сама дорога, як і пальто тієї жінки. Опускається бокове скло, і я бачу її обличчя – спокійне та впевнене.

– Сідай, – каже вона.

Я на мить завмираю, дивлюся на дверцята, на неї, на своє відображення у склі. А потім тисну ручку.

Салон теплий, пахне кавою й парфумами. Ліза дивиться просто перед собою, не каже ні слова, поки я пристібаю пасок. Машина рушає.

Місто світиться уламками вогнів, що мелькають у вікні. Ми їдемо мовчки хвилин п’ять – і тільки м’яке шурхотіння шин по мокрому асфальту супроводжує цю нічну подорож.

Потім Ліза перша порушує тишу. Її голос – такий самий спокійний, як тоді, в магазині, і від цього мені стає трохи легше дихати.

– Я не питатиму, чому ти змінила думку, – каже вона, вдивляючись у дорогу. – Це твоє рішення, і я його поважаю.

Я ковтаю повітря, не знаючи, що відповісти. Добре, що вона не питає. Бо я й сама не знаю, як пояснити.

Ліза тим часом продовжує:

– Сьогодні ми нічого не вирішуватимемо. Ти переночуєш у нас вдома. Ти втомлена. Засмучена. Такі рішення не приймають посеред вулиці.

Мені хочеться заперечити, сказати, що я не хочу нікому зважати. Але слова не знаходяться, і я лише стискаю ремінець сумки.

– Завтра, – говорить Ліза далі, – ми поїдемо на огляд до лікаря. Передусім нам потрібно переконатися, що з дитиною все гаразд. Це найважливіше.

Я киваю. Огляд… У мене навіть не було часу записатись, останні тижні були схожі на хаос.

– Після лікаря, – продовжує вона, – поїдемо до юриста. Складемо потрібні документи. Нічого складного, просто формальності.

Я ловлю себе на думці, що її впевненість – це те, чого мені так бракувало останні місяці. Або навіть усе моє життя.

– Мій чоловік зараз у відрядженні, – додає Ліза. – Він повертається завтра ввечері. Тож поговоримо всі разом, коли він приїде.

Я на мить напружуюся.

– Він… знає?

Ліза кидає швидкий погляд у мій бік.

– Він знає, що ми шукаємо можливість. Але подробиць – поки ні. Ми розкажемо йому завтра.

Ми. Не “я”, а “ми”. Так, ніби я вже частина їхньої історії.

Машина звертає з проспекту на більш тиху вулицю. Ліхтарі відбиваються в мокрому склі, а в грудях наростає дивна тепла апатія – як після довгого плачу.

– Катю, – каже Ліза м’яко, але серйозно. – Тобі потрібно відпочити. Все інше – завтра.

Вона кладе долоню на важіль коробки передач, але її голос спрямований до мене.

– Не хвилюйся. Я все візьму у свої руки.

Я заплющую очі на мить. Так тихо, що навіть дихання не чутно. Вперше за довгий час я відчуваю не безпеку. Ні. А певність у тому, що завтра таки настане.

І коли авто повертає на алею, що веде до їхнього маєтку, я вже не чиню опору. Просто дозволяю їй вести мене далі.

Коли машина звертає з головної дороги, я спершу думаю, що вона просто розвертається. Але за кілька секунд перед нами постає металева брама, що повільно розсувається вбік, і я розумію – ми заїжджаємо всередину.

– Це ваш дім? – питаю тихо, хоч відповідь й очевидна.

Ліза киває, не приховуючи звичності до всього, що я бачу.

– Так. Тут ми живемо.

Машина плавно котиться довгою алеєю, обабіч якої стоять рівні, наче намальовані, дерева з ліхтарями під ними. Світло від ліхтарів грає на снігу, а десь збоку чути короткий гуркіт водоспаду – декоративного, очевидно, бо ми все ще на околиці міста.

І ось він – дім. Величезний, з білими колонами, широкими вікнами, з теплим світлом, що пробивається крізь дорогі штори. Наче з фільму. Наче з чужого життя.

У грудях щось стискається.

Чому я тут? Як я сюди потрапила?