Розділ 4.1

Прокидаюсь раніше за Дениса. Його тихе сопіння дратує, як комар у тиші. Я тихо встаю, одягаюся, щоб не розбудити, і виходжу з квартири.

У маршрутці холодно, вікна запітніли, і поки я дивлюся на місто, що тільки прокидається, всередині трохи легше. У мене ще є три дні. Три неповних дні, щоб щось вирішити.

Я намагаюся не думати, як саме. Просто тримаюсь за цю думку, як за соломинку. Можливо, Денис щось придумає. Може, піде кудись, знайде тимчасовий підробіток, попросить когось із друзів… Будь-що, тільки не я знову.

Бо просити гроші в керівництва я не зможу. Я вже отримала аванс, і мені буде соромно навіть натякнути про позичку. Не через гордість – через приниження. Бо тоді всі зрозуміють, що мені більше немає на кого покластися.

День тягнеться повільно. Клієнтів небагато, і ця монотонність навіть заспокоює. А потім раптом – різкий клац, і все гасне. Каси, лампи, холодильники – повна темрява.

– Знову вимкнули світло, – бурчить Ніка. – Та хоч би попередили.

За пів години адміністратор каже, що сьогодні магазин не працюватиме. Всі можуть іти додому. І це дивне відчуття – одночасно полегшення й поразка. Полегшення, бо я нарешті зможу просто відпочити. Поразка, бо день змарнований, а я знову нічого не змогла зробити, щоб заробити більше грошей.

Ми з Нікою виходимо разом. Повітря свіже, небо затягнуте, сіре, але після супермаркетного шуму навіть така погода здається подарунком.

– Катю, – каже Ніка, коли ми йдемо повз парк. – Ти ж розумієш, що тобі треба від нього йти, правда?

Я мовчу. Бо розумію.

– Він тебе знищує, – продовжує вона. – Ти світла людина, а поруч із ним темнієш.

Я усміхаюся, хоч усередині все стискається.

– Знаю. Просто… не все так легко, як здається.

Ніка тільки зітхає. Ми мовчимо решту дороги.

Коли вона зупиняється біля свого будинку, я дивлюся на неї й думаю, як добре мати дім, де тебе чекають. Де спокійно. У мене такого місця немає. Є лише квартира, в якій я ніколи не відчувала себе потрібною. 

Коли я заходжу до квартири, мене одразу насторожує тиша. Жодного звичного клацання клавіш, ні гулу вентилятора, ні лайки в мікрофон.

Дивно. Може, його й справді немає? 

Я дивлюся на годинник – ще тільки п’ята. Я повернулася на три години раніше, ніж зазвичай.

Роззуваюся тихо, щоб не збудити надію, що, можливо, сьогодні мені вдасться побути хоч хвилину в спокої. Та раптом чую шум. Глухий, дивний. Не телевізор. Не кроки. Іде зі спальні.

Серце спершу б’ється швидше – можливо, він просто щось упустив? Але коли я підходжу ближче, цей шум набуває іншого ритму. Занадто знайомого.

Ручка дверей холодна. Я натискаю її – і світ провалюється. На ліжку – Денис і якась дівчина. Вони обоє голі, переплутані, задихані. І так захоплені цим процесом, що навіть не помічають мене.

Мене ніби б’є струмом. Стою, наче закам’яніла, не вірячи, що це відбувається зі мною.

В роті пересихає, в голові гуде, а тіло відмовляється слухатись. Я роблю крок назад – і чіпляюся рукою за вазу на тумбі. Вона падає. Глухий дзвін, скло розлітається підлогою, наче вибух.

Денис різко відштовхує дівчину, схоплюється, прикриваючись ковдрою.

– Катю! Чекай, це не те, що ти думаєш! – починає, але слова розлітаються в повітрі, як уламки тієї ж вази.

Дівчина, бліда, хапає ковдру, прикривається, намагається щось сказати, але я її навіть не чую. Всі звуки стихають.

У руках – сумка, яку я так і не відпустила. Пальці боляче стискають ремінець. Я дивлюся на нього – і розумію, що в цю мить у мені щось померло. Остаточно.

Без слова, без крику, без сліз я розвертаюся і виходжу. Двері грюкають за спиною, наче ставлять крапку.

І коли опиняюся на сходовій клітці, тільки тоді вдихаю. Повітря ріже горло. Я спускаюся вниз, крок за кроком, а в голові звучить одне:

Тепер справді нічого не залишилось.

Вулиця зустрічає мене холодом і темрявою. Сніг падає густо, тихо – так, ніби весь світ вирішив зробити вигляд, що нічого не сталося. Я йду, не думаючи куди. Просто подалі від цього місця.

Повітря ріже легені, ноги мерзнуть у тонких черевиках, але я не відчуваю ні холоду, ні болю. Всередині – порожньо. Абсолютно.

Місто живе своїм життям: хтось сміється біля кав’ярні, хтось несе пакети з магазину, таксі мчать, підсвічуючи сніг фарами. А я – просто одна з тих тіней, що блукають без мети.

У голові спливають уривки – пані Олена, три дні, магазин, Ніка, розбита ваза… і Денис. Його обличчя, коли він побачив мене у дверях. Не розгублене. Не винне. Роздратоване. Можливо, трохи злякане. Бо, мабуть, в ту мить він таки усвідомив, що я більше не буду розгрібати його лайно. 

Мене нудить від цього спогаду. Нудить від думки, що, мабуть, це не вперше він приводить у цю квартиру дівчат. 

Я ж спала на цих простирадлах. Навіть не здогадувалася, що на них залишилися сліди його утіх з іншою… 

Я зупиняюся біля під’їзду старої будівлі, де світиться вікно кав’ярні. Всередині тепло, пахне корицею, але я навіть не думаю заходити. Просто спираюсь спиною до холодної стіни і заплющую очі.