Розділ 4

Я саме збираюсь нарізати картоплю на суп, коли лунає дзвінок у двері. Звук такий різкий, що ножем мало не ріжу собі палець. Мене ніби морозом прошиває зсередини. Не треба бути екстрасенсом, щоб здогадатись, хто це.

Пані Олена.

Серце починає калатати так, що здається – зараз вискочить з грудей. Я вдихаю глибше, витираю руки об рушник і повільно йду до коридору. Але не встигаю зробити й кілька кроків – Денис уже біля дверей.

– Та я відчиню, – каже він спокійно, навіть занадто.

І, перш ніж я встигаю щось сказати, двері відчиняються.

На порозі стоїть пані Олена. Темне пальто, зібране в пучок волосся, тонкі губи, стиснуті в лінію. Погляд холодний, але не злий – швидше втомлений. Вона одразу проходить усередину, навіть не чекаючи запрошення.

Її очі ковзають кімнатою, зупиняються на мені. І я відчуваю, як жар піднімається до обличчя. Її погляд коротко спускається нижче – на мій живіт.

– Як твоє самопочуття, Катерино? – питає вона рівним голосом.

– Дякую, все добре, – відповідаю тихо.

– Це чудово, – вона зітхає, дивиться на Дениса. – Але давайте перейдемо до справи. Чи є гроші?

Я відкриваю рота, щоб сказати правду, але Денис випереджає мене:

– У нас виникли невеликі проблеми, – каже він так упевнено, що на секунду навіть я майже вірю. – Катя трохи прихворіла, довелося витратити гроші на лікування. Але ми все віддамо. Просто потрібно ще трохи часу.

Я завмираю. Дивлюсь на нього й не впізнаю. Він бреше – легко, без жодного сорому. І не червоніє.

Мені хочеться закричати, щоб він не прикривався мною, але я мовчу. Не знаходжу голосу.

Пані Олена дивиться то на нього, то на мене. На мить здається, що вона зараз розсердиться, але натомість просто стискає губи ще сильніше.

– Гаразд, – каже вона після паузи. – Якщо вже так, даю вам час до кінця тижня. Це три дні.

Вона робить крок до дверей і додає:

– І врахуйте, плата буде з відсотками. Я не благодійниця. Якщо грошей не буде до неділі – це буде наша остання розмова.

Я киваю, навіть не розумію, чи вдячна, чи принижена. Двері за нею зачиняються. Тиша падає важко, наче бетонна плита.

Я повертаюсь до Дениса.

– Ти… навіщо збрехав? – голос мій тихий, але в ньому є щось небезпечне, наче іскра, яка ось-ось вибухне.

Він лише знизує плечима.

– Бо інакше вона б нас виставила просто зараз. Ти хочеш народжувати на вулиці?

Я мовчу. Бо він, як завжди, говорить напівправду. Так, я не хочу на вулицю. Але я не хочу й жити з людиною, якій довіряти страшніше, ніж холодній господині за дверима.

Після вечері я мию посуд, не дивлячись у його бік. Денис щось гортає в телефоні, потім зникає в кімнаті. Я йду в душ – тепла вода трохи змиває втому, але не думки. В голові безлад: слова пані Олени, той погляд, його брехня, картка в кишені.

Три дні. У мене лише три дні.

Коли повертаюсь у спальню, Денис уже лежить. Екран телефона світиться йому в обличчя, пальці постукують по екрану. Я лягаю на край ліжка, спиною до нього. Заплющую очі, намагаюся заснути, але відчуваю, як матрац ледь прогинається.

– Не спиш? – шепоче він.

Не відповідаю. Хочу тиші. Хочу бодай кілька хвилин, коли ніхто нічого не вимагає. Та він нахиляється ближче. Його подих теплий, тхне пивом. Торкається щоки, губами проводить уздовж шиї. Я завмираю.

– Денисе… ні, – кажу тихо, але твердо.

– Що “ні”? – бурчить він, відводячи голову. – Ти зовсім забула, що в тебе чоловік є? Я теж хочу уваги.

Мене пробирає зсередини.

– Чоловік? – повторюю гірко. – Ти сидиш удома, нічого не робиш, а потім дивуєшся, що я втомлена і не хочу тебе? Я цілий день на ногах, Денисе. Я ледве стою.

Він зводиться, дратується, голос стає різким:

– Звісно, завжди знайдеш виправдання! Вагітність, робота, втома! А я що, не людина?

Я повертаюсь до нього, дивлюсь прямо в очі.

– Людина, яка живе за мій рахунок і зникає з грошима? Так, дійсно, бідолаха.

Він на мить стихає, потім махає рукою:

– Все з тобою ясно. Лягай спати.

Він відвертається, бере телефон і знову занурюється у свій світ. Я повертаюся спиною й дивлюсь у темряву. Відчуваю, як десь у грудях стискається вузол – не від страху і не від гніву. Від байдужості. Бо гірше за біль – коли вже нічого не відчуваєш.