Розділ 3.1

Я дивлюся на неї, не розуміючи, чому серце раптом починає битися швидше. Жінка вдихає, ніби готується до чогось складного.

– Я знаю, що це може прозвучати дивно, – каже вона тихо, але впевнено. – Я чула вашу розмову з колегою. Не навмисне, просто стояла поруч. І… я вам щиро співчуваю.

Я одразу напружуюся. Стає ніяково – наче хтось заглянув у найтемніший кут мого життя.

– Це нічого, – відповідаю швидко. – Буває важко, але я впораюсь.

Вона дивиться мені прямо в очі. Її погляд спокійний, але в ньому є щось холодне, мов крига, щось, що змушує мою спину вкритись мурашками.

– Можливо, я можу вам допомогти, – каже вона після короткої паузи. – Але… лише за однієї умови.

Я кліпаю, не розуміючи, про що йдеться.

– Якої умови?

– Ви віддасте мені свою дитину.

Світ навколо завмирає. Я стою, не кліпаючи, не дихаючи. Мені навіть здається, що я ослухалась.

– Вибачте, що? – ледве вимовляю.

– Я не жартую, – спокійно каже вона. – Я давно мрію про дитину. Ми з чоловіком не можемо мати своїх. Ми пробували все – лікування, клініки, навіть сурогатне материнство. Нічого не вийшло.

Вона робить крок ближче. 

– А коли я побачила вас сьогодні… не знаю, як пояснити, але відчула, що це знак. Що, можливо, саме ваша дитина повинна стати нашою.

Я відступаю на крок назад, відчуваючи, як у грудях щось холоне.

– Ви… серйозно зараз? – нервово сміюся. – Це жарт, так?

Вона не усміхається. Лише спокійно дивиться.

– Я абсолютно серйозно. Я не хочу робити вам боляче. Навпаки. Я хочу допомогти. Ви самі казали – не знаєте, як жити далі, як втримати житло. Я можу подбати про вас. І про дитину.

Я відчуваю, як усередині все стискається, наче мене хтось узяв за горло.

– Ви хочете, щоб я… продала свою дитину? – кажу майже пошепки.

– Ні, – м’яко заперечує вона. – Не продала. Віддала з любов’ю. Я оформлю всі документи, усе буде законно. Ви отримаєте хорошу суму – стільки, щоб почати життя з чистого аркуша. Вам не доведеться ні в чому відмовляти собі.

Не доведеться… але… я відмовлюсь від власного сина. Хіба це не найгірше, що може бути? 

– Вибачте, але ні, – виривається в мене майже одразу. – Ви… ви не розумієте. Це моя дитина. Я не можу… – голос ламається, я хитаю головою.  

Жінка дивиться спокійно, не сердиться, не тисне. Просто трохи нахиляє голову, наче шкодує мене.

– Я розумію, – каже вона м’яко. – І не звинувачую вас. Але, повірте, іноді любов – це не втримати, а відпустити.

Від цих слів мені стає фізично погано. Я роблю крок назад, притискаю долоню до живота – так, ніби можу прикрити дитину від її погляду.

– Це неправильно, – шепочу. – Ви навіть не знаєте мене.

– Це нічого, – відповідає вона тихо. – У нас буде ще достатньо часу, щоб познайомитися. 

Жінка раптом дістає з сумочки картку. 

– Якщо раптом передумаєте – зателефонуйте.

Я не беру. Просто дивлюся на цю картку, ніби вона обпікає очі. І все ж вона кладе її на прилавок поруч, киває й іде, залишаючи за собою легкий запах дорогих парфумів.

Я стою ще кілька секунд, поки не чую, як двері магазину зачиняються. І тільки тоді вдихаю. Глибоко. Болісно.

Вона божевільна, – думаю спершу. – Я ніколи не віддам свою дитину. Ніколи.

Але коли повертаюся за касу, коли бачу стару форму, касовий апарат, чергового покупця з купюрою, коли в голові спливає холодний голос пані Олени – десь глибоко всередині з’являється крихітна, огидна думка.

А що, якщо це справді шанс?

Я жену її, як тільки можу. Але вона не зникає. Вона сидить десь поруч із серцем і шепоче: можливо, це не найгірше, що ти могла б зробити.

І від цього мені хочеться кричати. Бо я розумію: можливо, у мене взагалі не залишилося вибору. 

Навіть не знаю, як мені вдається допрацювати до кінця зміни. Звісно ж, я розповіла Ніці про ту божевільну пропозицію від незнайомки, а вона попросила мене триматись від неї подалі. 

Подрузі та жінка не сподобалася, і мені, якщо чесно, також. 

Моя зміна закінчилася, і я знову повертаюся додому, хоч і не впевнена до кінця, що це дійсно досі мій дім. Двері зачиняються за мною важко. В коридорі – напівтемрява, тиша, і тільки з кімнати чути знайомий гул комп’ютера. Той самий звук, від якого мене вже нудить.

Я роззуваюсь, знімаю куртку. Ще навіть не встигаю покласти сумку, як Денис з’являється у дверях. Очі в нього червоні, в руках – пляшка з газованою водою.

– Ну? – каже одразу, навіть не привітавшись. – Дістала гроші?

Я завмираю.

– Я мала їх дістати?

– А хто ж, по-твоєму? – він розводить руками, наче це очевидно. – Ти ж у нас працюєш.