Розділ 3

Я виходжу з дому, тому що треба їхати на роботу. Денис продовжує спати, і, здається, його зовсім не хвилює те, що вже цього вечора ми обоє можемо залишитися без даху над головою. 

Не залишаю йому записки, не озираюся. Просто тихо зачиняю двері й виходжу в холодний ранок. Сніг сиплеться дрібними крупинками, і цей холод навіть трохи допомагає прийти до тями.

У маршрутці я тримаюся за поручень, дивлюся у вікно й намагаюся не думати. Але думки самі рвуться в голову.

Може, справді попросити гроші наперед? Хоч трохи. Щоб заплатити Олені. 

А потім одразу ж відганяю цю думку.

Ні. Це не мій обов’язок. Він має щось придумати. Хоч раз у житті зробити хоч щось.

Та глибоко всередині я вже знаю – не зробить. Не підніме навіть слухавки, поки йому самому не стане зле від нудьги.

На роботі зранку тихо. Людей майже немає – хтось тільки забігає за кавою, хтось по хліб. Я розкладаю решту, пробиваю чеки – усе на автоматі.

Поруч Ніка розмовляє з клієнткою, а коли черга закінчується, нахиляється ближче:

– Ну? Як ти? Що з квартирою?

Я вдихаю, видихаю, намагаюся стримати емоції:

– Пані Олена сказала – або гроші сьогодні, або поліція. Денис… взяв усе і програв. Він навіть не шкодує.

Очі Ніки миттєво спалахують.

– Та він з глузду з’їхав! Катю, ти що, досі з ним?! Ти маєш негайно піти!

– І куди? – питаю тихо. – Я ж навіть не маю, де переночувати.

– Це вже друге питання, – каже вона рішуче. – Але якщо залишишся – він тебе потягне на дно.

Вона має рацію. Я це знаю. Просто мені дуже страшно.

Ми обидві замовкаємо, поки проходять кілька людей. Я знову сканую товари, ховаючись за звичними рухами, поки всередині все стискається в тугий вузол.

І саме в цей момент біля моєї каси зупиняється жінка. Дороге пальто кольору слонової кістки, тонкий аромат парфумів, ідеально вкладене світле волосся. Вона виглядає не старшою за тридцять, але в кожному її русі – впевненість, спокій, достаток.

Вона кидає на стрічку упаковку сигарет і коротко каже:

– Розрахуйте, будь ласка.

Її голос спокійний, м’який, але в ньому є щось, що змушує мене на секунду підняти очі. Її погляд зустрічає мій – і мені чомусь хочеться опустити очі, бо поруч із такою жінкою я відчуваю себе маленькою, виснаженою, чужою у власному житті.

Я пробиваю чек, подаю решту, і навіть не знаю, чому ловлю себе на думці: вона живе тим життям, яке колись хотіла я.

Жінка бере сигарети, дякує і вже майже йде, але щось у моєму обличчі, мабуть, змушує її зупинитись.

Вона дивиться на мене уважніше, наче намагається згадати, де могла мене бачити. А може в її голові зараз геть інші думки. Я не знаю…

Минає хвилин десять після того, як та жінка пішла. Я вже встигаю обслужити кількох покупців, знову ввімкнутись у звичний ритм і навіть трохи забути про неї. І раптом бачу – вона повертається.

Її силует одразу впізнаваний: те саме світле пальто, ті самі впевнені кроки. Вона йде просто до моєї каси, і в мене всередині щось стискається.

Може, я помилилася з рештою? – пролітає думка. А потім одразу стає ніяково: ні, для неї решта з двісті гривень – це як для мене копійка в кишені.

Вона зупиняється переді мною. Погляд – спокійний, але уважний, навіть занадто.

– Можна з вами хвилинку поговорити? – питає тихо.

Я кліпаю очима, не розуміючи. Погляд мимоволі ковзає до Ніки – вона з подивом знизує плечима й очима показує: іди, послухай.

Я ковтаю слину, натискаю кнопку “перерва” і виходжу з-за каси.

– Так, звісно, – відповідаю тихо. – Що сталося?

Ми відходимо трохи вбік, до кінця зали, де завжди тихіше – між стелажами з побутовою хімією. Там майже немає людей, лише ледь чутно гуде холодильник.

Жінка повертається до мене й секунду дивиться прямо в очі. А потім її погляд опускається вниз – на мій живіт. І я мимоволі прикриваю його рукою, наче це щось, чого треба соромитися.

– Не хвилюйтеся, – каже вона спокійно. – Я просто помітила, що вам, мабуть, нелегко.

Я мовчу. Бо не розумію, до чого вона веде.

Вона виглядає так, ніби прийшла з іншого світу – світу, де люди не рахують копійки, не бояться, що завтра не буде де жити. Її волосся блищить, пальто сидить ідеально, навіть голос – рівний, але владний.

– Я б хотіла запропонувати вам допомогу, – повторює вона після паузи. – Якщо ви не проти.

Я киваю. Навіть не знаю, чому. Може, через її тон, у якому є щось, що не дає відмовити. А може, просто тому, що мені насправді дуже цікаво, що ж вона мені запропонує. 

Ми стоїмо серед стелажів, і я відчуваю, як серце б’ється десь у горлі.

Про що вона хоче поговорити? – крутиться в голові.