Розділ 2.1

– Денисе, це були гроші на квартиру! Ти хоч розумієш?! Нас можуть виселити!

Він дивиться на мене з тією ж байдужою напівусмішкою, наче я знову чіпляюсь до нього без причини.

– Та перестань, – каже ліниво, розстібаючи сорочку. – Ніхто нас не вижене. Ти ж вагітна, вона не така вже й жорстока. Потерпить трохи.

– Потерпить?! – я не витримую. – Вона чекала вже два тижні! Вона телефонувала сьогодні десять разів! Ти взяв чужі гроші й просто програв їх?!

– Я не програв, – бурчить, уникаючи погляду. – Просто сьогодні не мій день. А ще треба було з друзями зустрітися, трохи відволіктися. У мене, між іншим, теж життя є.

– Життя? – я сміюся крізь сльози. – А в мене що? Робота по дванадцять годин, спина болить, ноги гудуть, я не можу нормально спати, бо поруч сидить чоловік, який навіть не намагається стати батьком!

Він різко зводить очі, сердито:

– Не починай цього! Ти просто перебільшуєш.

– Перебільшую?! – я роблю крок до нього, тримаючись за живіт, бо дитина знову ворушиться від напруги. – Ти навіть не уявляєш, як страшно, коли ти сама! Коли не знаєш, чи буде завтра де жити!

Він відвертається, розводить руками, наче йому все набридло:

– Пані Олена не вижене нас, зрозумій. Вона ж бачить, що ти вагітна. Дасть час, заплатимо наприкінці місяця.

– Наприкінці місяця? – шепочу я. – Ти реально думаєш, що вона чекатиме три тижні?

Він мовчить. А я відчуваю, як у мені все стискається, мов пружина. Ще трохи – і вона лусне.

– Я більше не можу, – кажу тихо, але твердо. – Не можу жити поруч із людиною, якій на все байдуже.

Він тільки знизує плечима й іде до кімнати, кидаючи через плече:

– Та йди спати, Катю. Завтра поговоримо.

Але “завтра” не врятує. Завтра буде пізно.

Ранок починається з тиші, важкої, як бетон. Денис спить на боці, повернувшись до стіни. Я навіть не дивлюсь у його бік – просто тихо беру телефон і виходжу на кухню.

Кілька хвилин сиджу, дивлячись на екран. У списку останніх викликів – пані Олена. Я вдихаю глибше, натискаю на “дзвінок”.

– Доброго ранку, це Катерина... – починаю несміливо. – Хотіла попросити вас трохи почекати. Мені потрібен час – буквально до кінця місяця. Я все віддам, обіцяю.

На тому кінці чути коротке зітхання. Потім холодний, стриманий голос:

– Катю, я вас попереджала. Це вже не перше відтермінування. Ви розумієте, у мене свої зобов’язання. Якщо сьогодні до вечора не буде оплати – доведеться викликати поліцію.

– Поліцію?.. – голос зривається. – Але я ж вагітна… мені просто не встигнути знайти інше житло… будь ласка…

– Я все розумію, – перебиває вона рівно. – Але моє терпіння теж має межу. Гроші – сьогодні або, вибачте, збирайте речі.

Вона кладе слухавку.

Я кілька секунд просто сиджу, вдивляючись у чорний екран телефону, поки у вухах не починає дзвеніти. Потім кладу його на стіл і хапаюся за голову.

Сльози котяться самі. Сьогодні. Вона сказала – сьогодні.

Я навіть не уявляю, де взяти ці гроші. Робота дає копійки, а Денис… Денис навіть не прокинувся, не почув цю розмову, а мені здається, що земля йде з-під ніг.

Я спираюся на край столу, щоб не впасти. Всередині щось клекоче – страх, сором, безсилля. І лише одна думка звучить голосно: я більше не витягну це сама.

Після розмови йду до спальні, стискаючи телефон у руці. Денис спить, накрившись ковдрою з головою. Його дихання рівне, спокійне, наче у світі все гаразд.

– Денисе, – тихо кличу. – Денисе, прокинься.

Він ворушиться, але не реагує. Я торкаюся плеча – сильніше.

– Денисе!

Він розплющує очі, мружиться від світла.

– Що знову? – бурчить. – Ти знаєш, котра година?

– Знаю. І знаю, що сьогодні нас можуть виставити з квартири! – голос зривається. – Власниця сказала: або гроші до вечора, або викличе поліцію!

Він зітхає, повертається на бік, натягує ковдру до підборіддя.

– Господи, Катю... ти можеш хоч раз не драматизувати? Попроси гроші наперед на роботі, і все.

Я дивлюся на нього – на цю байдужість, на втому, яку він удає, щоб не брати відповідальність.

– Не буду я ні в кого просити, – кажу твердо. – Це ти втягнув нас у це. Це ти витратив гроші. Тепер шукай вихід сам.

Він підводиться, роздратований:

– Ти серйозно? Думаєш, я можу просто піти і знайти гроші з повітря?

– Думаю, що ти можеш хоча б один раз зробити щось вагоме, – шепочу, але в кожному слові – лід. – Бо я більше не збираюсь все вирішувати сама.

Він кидає на мене злий погляд, щось бурмоче під ніс і знову падає на подушку.

– Мені треба поспати.

І заплющує очі.