Розділ 2

Я виходжу з дому в легкому пальті – морозець щипає щоки, але після безсонної ночі свіже повітря навіть трохи допомагає. Йду до магазину по хліб, молоком і крупою. Розраховую, скільки можна витратити, щоб ще залишилось віднести гроші пані Олені.

Коли повертаюся, у квартирі тихо. Дениса немає. На дивані – зім’ятий плед, на столі – порожня банка з-під енергетика. Все, як завжди.

Я ставлю пакети на підлогу й знімаю шарф. Потім відчиняю шухляду тумби – ту саму, де вчора поклала конверт із грошима, але там порожньо.

Я завмираю. Потім перевіряю ще раз, розгрібаю чеки, якісь папірці, старі рахунки – нічого. Конверта немає. У грудях починає колоти, руки тремтять.

Я не хочу думати про найгірше, але думки наче важкі хмари клубочаться на краю моєї сполоханої свідомості.

– Ні, ні, тільки не це… – шепочу.

Відчиняю всі шухляди, перевіряю кишені куртки, сумку – всюди порожньо.

Я не хочу думати, що він це зробив. Забрав гроші, які мали піти на оплату квартири. Денис не настільки погана людина. Він має розуміти, що якщо я не оплачу сьогодні – завтра ми опинимось на вулиці.

Телефон уже в руках, пальці судомно натискають на його номер. Один гудок. Другий. Третій. Без відповіді.

– Візьми слухавку, будь ласка, – шепочу, ковтаючи клубок у горлі. – Скажи, що ти просто взяв купити щось, що повернеш...

Але він не бере. Навіть не передзвонює.

Сідаю просто на підлогу, обпершись спиною об стіну. В голові дзвенить. Дихати важко. Це не вперше. І все ж кожен раз болить, ніби вперше.

Я притискаю долоню до живота, і сльози самі течуть по щоках. Як я могла знову йому повірити? Як могла думати, що він зміниться?

Тепер у мене немає навіть цих грошей – тих останніх, на які я мала платити за житло. І ніхто не прийде мене рятувати.

Залишись тільки я і дитина. І тиша, яка гуде у вухах, як покарання за мою наївність.

Я сиджу на кухні, стиснувши в руках холодну чашку. У квартирі сутеніє. Звук годинника здається занадто гучним – кожна секунда б’є по нервах, як крапля води по металу.

Телефон знову спалахує – це пані Олена. Я дивлюсь на екран, але не натискаю “прийняти”. Не можу. Що я їй скажу? Що грошей немає, бо мій хлопець, який мав бути підтримкою, просто вкрав їх? Що мені соромно навіть вимовити це вголос?

Дзвінок стихає. Через хвилину – знову повторюється. Я притискаю телефон до грудей і заплющую очі.

Будь ласка, перестаньте дзвонити... Я все поверну, тільки дайте трохи часу...

А потім починається інше – я знову набираю Дениса. Раз. Два. П’ять. Десять. Без відповіді.

Я хапаюся за живіт, бо дитина ворушиться – різко, нервово, ніби теж відчуває, що щось не так.

– Все добре, малюк, – шепочу. – Все добре, маму просто трохи трусить.

Години тягнуться, мов тижні. За вікном давно стемніло. Вулиця тиха, лише десь у дворі гавкає собака. Кожен шурхіт, кожен звук за дверима змушує мене здригатися – здається, що ось-ось він зайде.

І він справді заходить.

Майже опівночі двері нарешті риплять. Я підхоплююсь, серце б’ється, як шалене. 

Може, він пояснить. Може, це якась помилка. Може, він просто...

Та варто Денису переступити поріг – і всі надії гаснуть. Він п’яний. Ледь стоїть на ногах.

– Привіт, – мимрить, скидаючи куртку просто на підлогу. – Чого така похмура?

Його очі каламутні, у повітрі – різкий запах алкоголю. І мені стає фізично боляче дивитися на нього. Бо все, що залишалось від моєї віри в нас, зараз остаточно валиться.

– Де гроші, Денисе? – питаю тихо, але голос зривається. – Скажи мені, що ти їх не витратив.

Він сміється – коротко, гірко.

– Та не починай знову, Катю... Я просто трохи позичив. Хотів зіграти та отримати більше, але удача сьогодні не на моєму боці. 

– Ти все програв? – шепочу, бо боюсь сказати ці слова вголос. 

– Так, – бурчить. – Я все тобі поверну. Не злись. 

Я дивлюся на нього – і розумію, що нічого повертати він не збирається. І що нічого більше не залишилось – ні довіри, ні сил, ні слів.