Розділ 1.1

***

Гудіння сканера зливається з одноманітним дзвоном монет і шелестом чеків. Усе, як завжди. Люди йдуть, поспішають, дратуються, сміються, а я просто стою й рахую години до кінця зміни.

Телефон вібрує у кишені штанів. Я визираю на чергу – нікого, можна відповісти.

– Алло?

– Катерино, добрий день, це пані Олена. Ви не забули, що завтра оплата за квартиру? – голос господині спокійний, але твердий.

– Ні, не забула, – ковтаю слину. – Я все занесу, чесно. Просто трохи затримали зарплату.

– Гаразд, я вас зрозуміла. Завтра, будь ласка, до вечора.

– Так, звісно. Дякую, – кажу, хоча в грудях стискає тривога.

Кладу телефон і стискаю його в долоні. Завтра. Добре, що сьогодні я маю отримати аванс. Якраз буде достатньо, щоб оплатити житло, але нічого не залишиться на життя…

Я намагаюся не дозволити страху заповнити голову. Сьогодні ж у нього співбесіда. Денис сам казав: “Не переймайся, Катю, цього разу точно пощастить”.

Я вірю. Хочеться вірити.

Весь день я уявляю, як він виходить з офісу з усмішкою, як телефонує мені й каже:

“Взяли, кохана. Все буде добре”.

Але телефон мовчить. Під вечір я вже перестаю перевіряти екран. Клієнти сиплють купюрами, діти просять цукерки, старенькі бурчать через решту, а я працюю на автоматі. Усередині мене – тиша. Та, що пахне розчаруванням.

Коли ми з Нікою зачиняємо каси, вона питає:

– Ну що, є хоч  якісь новини від твого героя?

Я лише знизую плечима. 

– Ні. Може, пізніше зателефонує.

Але ми обидві знаємо – не зателефонує.

І коли я ввечері йду додому, тримаючи руку на животі, щоб зняти напругу зі спини, відчуваю, як щось всередині стискається: це не просто втома. Це починає боліти надія.

Ключ повертається в замку важко – я ледве відчиняю двері, бо руки тремтять від утоми. Всередині напівтемно. Лише світло від екрана знову блимає на стіні. Той самий монітор. Та сама поза. Ніби й не минула доба.

– Денисе, – кличу тихо, але голос уже зривається. – Як минула співбесіда?

Він навіть не озирається.

– Ніяк, – відповідає коротко.

– У сенсі “ніяк”? – підходжу ближче. – Ти ж казав, що сьогодні йдеш!

Він клацає мишкою, закочує очі.

– Та не ходив я нікуди.

Я завмираю. Хочу вірити, що мені просто почулося. 

– Що?

– Не ходив, – повторює, нарешті повертаючи голову. – Не хочу. Мені набридло, що ти мене постійно пиляєш.

У грудях щось кришиться, як скло.

– Ти мені збрехав?

– А що, якби сказав правду, було б краще? – він підводиться з крісла, нервово проводить руками по волоссю. – Катю, я не хочу цієї дитини. Я тобі казав це ще тоді. Але ти вперлася – “не можу зробити аборт”. Ну от тепер маєш. Хочеш сім’ю – сама її й тягни.

Його слова вдаряють сильніше, ніж будь-який ляпас. Я стою, не дихаючи. Відчуваю, як горло стискає так, що не можу видихнути.

– Не кажи так, – шепочу. – Не смій так говорити.

Він хмикає, відвертається, наче втомився від цієї розмови.

– Просто дай мені спокій. Мені теж нелегко, ясно?

Нелегко.

Це слово ріже повітря, мов ніж. Я дивлюся на нього – людину, яку колись кохала до болю, з якою уявляла дім, дитину, майбутнє. А зараз переді мною – чужий, байдужий і холодний чоловік.

Очі печуть, але я не хочу плакати перед ним. Не хочу, щоб він бачив, як мені боляче.

Я роблю крок назад.

– Добре, – кажу глухо. – Я дам тобі спокій.

І йду до спальні. Двері тихо зачиняються, але шум у голові не стихає. Я притискаю долоню до живота – там, під серцем, ворушиться маленьке життя. Єдине справжнє, що в мене залишилося.

Сльози рвуться самі. Я падаю на ліжко, закриваю обличчя руками й хочу одного – просто зникнути. Зникнути з цього світу, з цієї кімнати, з цього болю.

Але я не можу. Бо всередині мене є хтось, кому я дуже потрібна.

Ми не розмовляємо. Всю ніч – тиша. Точніше, не зовсім тиша. Бо всю ніч я чую, як його пальці лупцюють по клавішах. Клац-клац-клац – без кінця, без зупинки. І цей ритм, колись байдужий, тепер здається мені тортурами.

Я лежу спиною до нього, заплющую очі, але сон не приходить. Малюк рухається під серцем, наче теж відчуває напругу. Хочеться заплакати, але я просто вдихаю і видихаю, рахуючи до десяти.

Ще трохи. Ще день. Якось буде.

Десь ближче до світанку звук клавіатури нарешті стихає. Я навіть не помічаю, коли засинаю.

Прокидаюсь від того, що матрац поруч прогинається. Мружуся – крізь штори ледь пробивається ранкове світло. На годиннику – восьма. Денис тільки зараз лягає. Від нього тягне кавою й димом. Мабуть, виходив на балкон. Він тихо перевертається на бік, і вже за хвилину чути його легке хропіння.