Розділ 1

Я знімаю бейджик і кидаю його в шухляду під касою. Пальці гудуть від утоми – цілий день сканувати, усміхатися, стояти. Навіть не віриться, що моя зміна нарешті закінчилась.

– Катю, ходімо разом, – каже Ніка, застібаючи куртку. Вона – моя напарниця і найкраща подруга. Без неї я, мабуть, уже давно б не витримала всього того, що посилає мені доля.

Ми виходимо з супермаркету в холодне вечірнє повітря. Сніг дрібно сиплеться на капюшон, повітря пахне гарячими пиріжками з сусідньої пекарні. Ніка зиркає на мій живіт і тихо зітхає.

– Ти ж знаєш, я не хочу лізти, але, Катю... Тобі треба його кинути. Серйозно. Денис тобою просто користується.

Я мовчу. Ми йдемо тротуаром, і кожен крок віддається важкістю в спині.

– Ти цілий день на ногах, а він знову у пошуках? – продовжує Ніка. – Він хоч щось шукає, чи просто сидить вдома?

– Шукай не шукай.. – відповідаю втомлено. – Йому не щастить.

Ніка зупиняється й дивиться прямо мені в очі:

– Не щастить? Катю, він просто не хоче.

Я стискаю губи. У горлі крутить від образи, але сперечатися не маю сил. Я знаю, що вона має рацію. Але як я можу його залишити? Він – батько моєї дитини. І хай там що, я все ще вірю, що після пологів усе зміниться. Він подивиться на малюка і зрозуміє, що треба діяти, працювати, дбати... Бо я не зможу стояти за цією касою з немовлям на руках.

– Все буде добре, – кажу скоріше собі, ніж їй. – Просто треба трохи потерпіти.

Ніка хитає головою, але більше нічого не говорить. Вона добре знає – якщо я вирішила триматися за Дениса, то жодні слова не переконають.

Я стискаю ремінець сумки, в якій лежить пів батона і банка консервів – вечеря на двох. Попереду миготять вогники нашого району. Там, у старій орендованій квартирі, мене чекає він. І як би я не злилася, всередині все одно сподіваюся: може, сьогодні він справді знайшов роботу.

Двері відчиняються важко – замок знову заїдає. У коридорі темно, лише світло від монітора миготить із кімнати. Я знімаю куртку, намагаючись не перечепитися через кросівки, що валяються посеред проходу.

– Денисе... – тихо кличу, але у відповідь лише клацання клавіатури.

Заглядаю у кімнату. Він сидить, нахилившись до старого комп’ютера, який йому колись віддав друг. На екрані – якась гра, я навіть не розумію яка. Порожні чашки, пачки з-під чипсів, крихти на столі.

– Ти не прибирав? – запитую спокійно, хоч голос уже тремтить.

– Потім, – кидає він, навіть не обертаючись. – Зараз турнір, не можу відволікатись.

Я закушую губу. Турнір. У нього завжди турніри або “друзі просили допомогти”. І завжди не в той момент.

– Я принесла консерви, – кажу. – Хоч щось поїси.

– Та я вже, – кидає через плече. – Замовив піцу раніше.

Я завмираю. Піцу? На які гроші? Я мовчу кілька секунд, а тоді сідаю на край дивана, щоб не впасти від втоми. Малюк ворушиться всередині, і я відчуваю, як серце б’ється десь у горлі.

– Денисе, – нарешті вимовляю. – Ми маємо післязавтра заплатити за квартиру. Ти щось знайшов?

Він клацає мишкою, не відриваючи погляду від екрана.

– Нічого нового не підвернулося, – відповідає спокійно. – Але я шукаю, не хвилюйся.

– Не хвилюйся? – виривається з мене. – Я вже не можу все тягнути сама! Я працюю з ранку до ночі, ноги болять, спина ниє, а ти навіть не спромігся винести сміття!

Він зупиняє гру і нарешті обертається. У його очах – образа, дитяча, як завжди.

– Ти думаєш, мені легко? – каже. – Я стараюсь, але ти мене не розумієш! Постійно тільки претензії!

– Бо мені страшно, Денисе! – кричу. – Я на шостому місяці, я скоро народжу, і що далі? На кого я зможу покластися?

Він підводиться, розводить руками.

– Та ти мене взагалі не цінуєш. Я ж поруч! Не кинув, не втік!

Я сміюся – нервово, крізь сльози.

– Поруч? Фізично, може. Але жити поруч – це не просто сидіти біля комп’ютера, Денисе.

Він знову ображено сідає, відвертається до екрана.

– Гаразд, не починай. Я не хочу зараз сваритися.

І все. Крапка. Я стою посеред кімнати, дивлюся на його спину, а всередині мене все клекотить – від болю, від безсилля. Я знаю, що після цієї розмови він просто знову ввімкне звук гри, а я піду мити посуд. І все повториться завтра. І післязавтра також.

Вітаю, мої любі! Щиро запршую вас до моєї емоційної новинки, яка принесе багато хвилювань та гострих емоцій. Вірю, що вам вона сподобається і ви будете ділитися своїми враженнями в коментарях. Також не забувайте поставити вподобайку та додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити. 

Оновлення з понеділка по п'ятницю. Опівночі. 

Обіймаю ♥️

Ваша Уляна Пас ♥️