Глава 18

Перше, що відчуваю — відчай й прийняття, ці дві емоції змішуються, а потім болем віддають у грудну клітину. Виявляється заплющила очі, а тепер, коли бачу перед собою два зім'ятих капоти мною починає трусити. Я не думаю про себе, якби дивно не було, тільки про Ксандру, котра десь неподалік у такій же ситуації, налякана, бо їхала до мене. 

З машини, у яку врізалася, виходить чоловік, я відстібаю пасок безпеки й відмикаю дверцята. Опускаю погляд на свої руки, тремор далі б'є все тіло, тож глибоко вдихаю, а потім видихаю. Не допомагає. Чоловік обходить авто, зупиняється переді мною схопившись за дверцята. Ми зустрічаємося очима, я все ще засліплена, складно розпізнати якого він віку, якої зовнішності. 

— Ти ідіотка? — гарчить він.

Подумки вирішую, що не хочу виходити з машини повністю, мої ноги завмирають напівдорозі до асфальту, а пальцями хапаюся за дверну ручку. 

— Вибачте, я просто… — не закінчую, що сказати, коли це моя вина? 

Сльози навертаються на очі, стискаю ручку міцніше стримуючи ридання та паніку, але не вдається. Я хвилююся за машину, за Ксандру, котра десь там, зовсім недалеко, а я застрягла тут, у такій же ситуації. 

— Що ти просто?! — скрикує гучніше. — Права купила, а їздити не купила? Де ви тільки беретеся такі безмозкі блондинки! — не зупиняється, з його рота несеться потік лайки. 

Несподівано незнайомець узагалі хапає мене за руку і висмикує з машини на дорогу, волоче за собою та показує на два зім'ятих капоти.

— Бачиш, що наробила? — кричить, струшує мною, ніби я нежива. — Тупа! Давай, соплячко, дзвони своєму діду, будемо розв'язувати питання!

— А хіба не поліції… потрібно дзвонити? — затинаюся. Оглядаюся, до місця, де по ідеї застрягла Ксандра, недалеко. — Ви по дорозі бачили ще ДТП? 

Він починає сміятися, грубо, з істеричними нотками. Нарешті вдається розрізнити його обличчя, це чоловік років сорока, статний, у костюмі, але злість, котра перекосила обличчя псує враження. 

— Дурепа! — видихає він. — Хочеш у поліцію? Без питань, — штовхає у бік моєї машини. — Взую тебе на повну, і твого діда. 

Питання про ДТП він ігнорує. Варто його рукам відпустити я кидаюся до сумочки й дістаю телефон. Робити нічого, потрібно дзвонити Емілю. Мені страшно, не хочу уявляти у що обернеться ситуація, швидше за все цей водій не просто якийсь там чоловік, він тримається впевнено, зневажлива поведінка  вказує на статки, навряд людина, котра не здатна на когось тиснути, буде поводитися, мов виродок.

— Ти дзвониш? — ходячи довкола машин запитує, на обличчі зневага, в очах бажання принизити.

— Т-так, — відрізаю, набираю номер Княжі. 

Серце колотиться від жаху, адреналін бурлить, я хочу ще встигнути якось дістатися до Ксандри.  Гудки монотонні, дивно чути їх дивлячись на дві розбиті машини. Передній бампер, що у мене, що у чоловіка, нагадують місиво з металу та пластику. Дивуюся, як я взагалі вціліла враховуючи швидкість, котру набрала сплутавши педалі. 

Нарешті Еміль підіймає слухавку.

— Ти засумувала? — першим запитує.

В горлі встає клубок нервів, я не знаю як почати, чоловік поряд бачить, що я не здатна розкрити рота притискаючи до вуха телефон.

— Боїшся? — кидається до мене. — Дай сюди! — хапає слухавку.

— Терезо?! — чую стурбованість у голосі Еміля.

Чоловік з розбитого авто відходить від мене на крок і витягує руку вперед, зупиняючи, щоб не підходила і не забирала телефон. Я стою на місці, слухаю потік обурень, котрими плюється незнайомець.  

— Твоя малолітня дурепа розтрощила моє авто! — сичить в слухавку. — Ти коли права їй купував….

Раптом він замовкає, починає уважно слухати, що каже Княже, я на жаль не чую ані слова. Минає кілька хвилин, він навіть руку опускає, кидає роздратовані погляди на мене, то на машини, то знову на мене. 

— Вона влет… — замовкає, не почавши. — Я зрозумів. 

Напружено слухаю, як же дивуюся, коли незнайомець передає телефон мені, а сам відходить на крок й викликає поліцію судячи з усього.

— Так? — тихо шепочу.

— Ти ціла? Не поранена? 

— Ні, я ні. — страх не відпускає, тримає за горлянку міцно нашіптуючи усілякі жахи. 

— Добре, не хвилюйся тільки, зараз до вас під'їдуть мої люди, все зроблять, гаразд? — спокійно лунає, твердо, і так впевнено.

— Ти не сердишся? Я розбила дві машини, це гроші, — вимовляю перелякано.

У відповідь чутно короткий сміх.

— Це питання до страхової компанії, по-перше. А по-друге, я б не хотів, щоб моя партнерка по картах загинула в аварії. Машини — це метал, Терезо. Просто метал. 

— Емілю, — не можу втримувати емоцій, губи пересихають, голос починає ламатися, — це не все, я їхала до Ксандри, вона потрапила в аварію. Я поспішала і тому… Я… Вона неподалік, там поворот і синя… і кювет, вона на таксі… — починаю шепотіти. — Пробач мені, будь ласка. Пробач. 

— Одну хвилинку, — чітко каже, — зачекай. 

Терпляче очікую, ноги трусить, вони геть не тримають, тож обходжу машини і йду в сторону, де його сестра. Чоловік, який тільки що принижував мене залишається позаду, навіть нічого не кричить у спину. Я ж крокую вперед, хочу знайти Ксандру, впевнитися, що все добре з нею. 

— Терезо, — голос Еміля повертає до реальності, озираюся, вже достатньо відійшла від мого місця аварії, — зараз і її знайдуть, але ти… — вперше чую, щоб голос у чоловіка ледь помітно тремтів, — ще раз поясни все, вона була ціла, коли тобі подзвонила? 

— Так, казала у кювет злетіли, — твердо відповідаю. — Водій трапився дивний, вона… я мала за нею виїхати, просто….

Замовкаю. Я не можу зізнатися, що не вмію кермувати, я ж Тереза Павелі, а вона має права давно. 

— Добре. Будь на місці біля свого авто. Ти швидку викликала? 

— Ні.

— Виклич, нехай оглянуть тебе і Ксандру одразу. 

Чую на тому боці слухавки глухий удар. Еміль мовчить, розумію, що він психує.