Глава 15

Павелі йде, почуваюся розбитою, розмова з ним не зробила краще, навпаки, все стало гірше. Питання з'являються, а відповідей на них немає. Я не шукаю кому тут вірити, чи як поводитися, і не буду більше, єдині, про кого повинна турбуватися — моя сім'я. Ні матір, ні брат не виживуть, якщо я провалюся, тому доведеться тримати язика за зубами й більше не зупиняти Княжу. Врешті-решт, це їхні справи між собою, у мене є завдання, інше неважливе, а я собі уявила, що можу вирішувати щось.

Дочекавшись Княжу вдома прошу у нього номер сестри для спілкування, він не підозрює, що це з метою поговорити про нього самого і його життя, тож спокійно диктує його. В цей час ми їдемо у лікарню на обстеження, виявляється чоловік про все домовився, на нас чекають. Я не хочу, щоб він настільки турбувався моїм станом, впевнена, всі ці памороки й тривога лише через постійну напругу і страх викриття, тим паче вдруге я не втратила свідомість, лише удавала, хоча він не знає про це. Проте, доводиться мовчки погодитися з його рішенням, навряд Еміль зрозуміє чому відмовляюся від обстеження.

Лікарня, у яку прибуваємо, привертає увагу, сучасна будівля білосніжного кольору з великим хрестом на фасаді, щоб одразу було зрозуміло — потрапила у місце призначення. Еміль крокує поруч зі мною поки заходимо всередину залишаючи позаду тепло й аромати весняних квітів. Мені імпонує йти з ним, одразу відчуваю себе інакше, ніби я варта чогось у цьому житті, бо поруч чоловік. 

Намагаюся удавати спокій, коли нас зустрічають, мов зірок світового масштабу, пропонують смаколики й нескінченно усміхаються зазираючи в обличчя. Еміль сприймає це як належне, я ж не можу, хоч повинна бути звиклою до подібного. Доводиться тримати сором'язливість від прискіпливої уваги у собі та усміхатися усім у відповідь.  

В  лікарні проводимо близько двох годин, у мене беруть кров й одразу відправляють до лабораторії, потім ведуть до великої кімнати розділеної на дві частини, там змушена лягти у спеціальний кокон й слухати впродовж деякого часу страшне гудіння, поки Еміль і лікар залишаються за склом та вивчають мої показники на моніторі екранів. 

Згодом, опісля усіх процедур, оглядів та перевірок, один з лікарів приходить до нас, — ми з Княжою у зоні очікування, — він сідає поруч, демонструє папери кажучи, що зі мною все в порядку, а потім додає слово майже…

В цю мить щось перевертається всередині, я напружуюся, вивчаю обличчя лікаря шукаючи ознаки страшного. Княжа сидить поряд, відчуваю тепло його тіла, а потім як на мою талію лягає чоловіча долоня. 

— Це не страшно, як вам уже уявилося, люба Терезо, — каже лікар, він приємний на вигляд чоловік років тридцяти. — Авітаміноз. Можливо ви переживали тривалий стрес? Або сиділи на дієті? Чи зловживали?... 

— Ні, — тихо кажу. 

Проте лікар майже відгадав, як ще назвати ситуацію у якій я перебуваю, як не тривалий стрес? Ще до шлюбу з Емілем та знайомства з Павелі я постійно була напруженою шукаючи варіанти як вибратися у краще, як відправити брата вчитися, як полегшити життя мами. А зараз, коли щодня хвилююся за сім'ю, коли боюся провалитися, боюся викриття, стрес посилився. 

— У вас зниження апетиту, підвищена втомлюваність, порушення сну, легкі ознаки апатії й інші ознаки, — м'яко усміхається.

— Яке лікування? — цікавиться Княжа.

— Комплексний підхід, вітаміни, свіже повітря, здорове харчування, спорт. Я вже підготував для вас список необхідних покупок та свої рекомендації.

Лікар передає Княжі кілька аркушів паперу, після ми прощаємося. 

По дорозі додому я читаю все, що він написав, коли дістаюся до останнього аркушу з рекомендаціями про спорт, ледь не давлюся власною слиною, адже чорним по білому написано про регулярні статеві стосунки. 

— Щось погане прочитала? — уточнює Еміль.

— Ні, — швидко відрізаю та ховаю папір у самий низ.

— Впевнена? — серйозно.

— Звісно, лише список вітамінів, нічого особливого.

Княжа кидає на мене недовірливий погляд, але більше нічого не каже, зате по дорозі зупиняється біля аптеки й купує все, що мені потрібно. Потім ми заїжджаємо до супермаркету, поки дістаємося до каси чоловік набирає цілий возик зі списку: овочі, фрукти, м'ясо, молочні продукти, риба, та інше. Всюди я плентаюся позаду сподіваючись, що він скине мою поведінку на ознаки авітамінозу, адже насправді єдине, що дійсно патрає душу — сором. 

Я користуюся турботою Княжі, поки сама руйную його життя і не можу цього змінити. Як дивитися йому в очі після такого? Ніхто й ніколи не піклувався про мене так, навіть мама, якби вона мене не любила. У нас просто не було грошей на це, а батькові завжди було плювати на власних дітей. Ні тоді, коли він жив з нами, ні після, як пішов, його не хвилювало чи хворіємо ми, чи є у нас їжа, одяг, базові речі які закривають потреби. Все, що він міг — бити маму на наших очах, щоб покарати усіх. Ми дратували його, хоча я досі не розумію чому. 

Мабуть, він просто ніколи не любив маму по-справжньому, або просто був виродком, от і все. Бо любов, якщо поглянути на Еміля, не перша ознака турботи. Цей чоловік точно не відчуває до мене чогось подібного, але він зараз тут, зі мною, витрачає свій час, свої гроші. Витрачає на мене, бо його хвилював мій стан. 

Як тут не почуватися винною? 

Вдома ми розкладаємо покупки на кухні, Еміль керує процесом, показує де будуть стояти вітаміни, скільки й коли пити, потім розкладає продукти, але рибу залишає осторонь, кажучи, що сьогодні приготує саме її на вечерю. Папери видані лікарем лежать між усім цим, поки я пʼю чай чоловік пробігається очима по тексту перевіряючи чи нічого ми не забули. Удаю, що не бачила там ніяких рекомендацій про близькість якої ми ще не мали, хоча чудово бачу — він якраз дістається до них. 

Одразу розумію, коли Еміль читає слова про регулярні відносини у пар, його погляд спрямований на мене, у відповідь, бо я весь час не відводжу очей з обличчя чоловіка. На губах з'являється кривувата усмішка, злегка лінива, чутлива, від якої миттю стає гаряче.