Глава 13

Еміль не розуміє, злегка мружиться вглядаючись у мене, його пальці стискають мої сильніше, а поглядом намагається пробратися глибоко, в саму душу, аби віднайти причини моєї паніки.

— Повтори, — наказує.

Слухняно промовляю те ж саме, пошепки, вслухаючись у кроки Павелі за дверима.

— Не підписуй. 

Сум'яття від моєї рішучості настає швидко, приходить з тривогою та розумінням, що зробила. Княжа захоче пояснень, Петро зрозуміє, що я втручаюся, а отже ризикую власною сім'єю. Він натисне на це, обов'язково, врешті, це його козир та головна причина чому я буду продовжувати наш фарс. 

— Мені дивно, Терезо, чому тебе це хвилює, — суворо лунає, Княжа відпускає мою руку, встає з ліжка, якраз до кімнати вривається Павелі. 

— Вода, — каже він, одразу ж помічає, що я прийшла до тями. — Люба, — грає ідеально, стурбованість на обличчі щира, навіть я їй вірю, — тобі краще? 

Чоловік всідається поруч на місце Еміля, Марія просто спирається на одвірок й слідкує за мною зверхньо, Княжа продовжує спостерігати за мною ховаючи у блакитних очах підозри. 

— Дякую, — шепочу, схопившись за склянку, ніби це рятівний човен. 

— Що сталося, чому тобі стало погано? — Петро продовжує грати ідеального батька.

Стенаю плечима втамувавши спрагу, віддаю склянку. Чолові береться за неї, на мить торкається руки й, дивиться з попередженням.

— Не знаю. 

— Тереза перехвилювалася, от і все, вірно? — втручається Марія. 

Увага жінки знову спрямована на Княжу, вона буквально роздягає його навіть не соромлячись цього. Він помічає тепер, оглядає її холодно, байдуже, а тоді підходить до мене ближче.

— Поїхали, хочу провести обстеження. 

— Вона здорова, — втручається Павелі.

— Дізнаємося. — відрізає Княжа.

— Папери, — нагадує фіктивний батько.

— Зачекають, — не змінюючи тону, навіть не дивлячись на Павелі, — Терезо? 

Враховуючи, що я ледь не помирала кілька хвилин тому, моє завзяття надто помітне, але я так сильно бажаю прибратися з цього дому, що готова вийти навіть через вікно. Страх перед допитом Княжі, —  а він буде, упевнена, — сильний, та я щось вигадаю. Мені доведеться. Інакше Петро відіграється на мамі з братом. 

Княжа притримує за спину поки йдемо на вихід, позаду нас Павелі з Марією, тож відчуваю їх погляди чимось гарячим. Не обертаюся, навіть забуваю попрощатися з рідними, сівши у чорного монстра відчуваю полегшення. Прощається натомість мій чоловік.

Від'їхавши, деякий час ми їдемо в тиші, Еміль навіть музику не вмикає. Слідкую за дорогою прокручуючи в голові різні варіанти виправдань, але нічого правдивого хоча б на вигляд, так і не приходить. Чоловік поки не ставить питань, ймовірно чекає, що сама поясню дивну поведінку, та я не здатна. 

Прибувши не додому, а на стоянку під красивим рестораном, з подивом дивлюся на Княжу. Він повертається до мене, спокійно каже:

— Гадаю, варто виправити наш вечір. 

Серце прискорює ритм. Він не мав би цього робити, не повинен, все, що я чекаю від нього — допиту й тиску, або справді лікарні, проте точно не ресторану завішаного вогниками, котрі палахкотять у сутінках. 

— Несподівано, — вичавлюю з себе.

— Іноді несподіване стає найкращим. Тим паче ти явно хотіла якомога швидше піти звідти. Ходімо. 

Найперше звертаю увагу на фасад ресторану, одразу видно, що заклад з високими цінниками, а подібне я завжди оминала. Панорамні вікна затемнені, тож знадвору не видно, що всередині, проте довкола будівля прикрашена засиллям свіжих квітів, плетучих троянд та чарівними кущиками самшиту. Коли ж Еміль відмикає двері та пропускає мене вперед, доводиться стримуватися, тому що тут надзвичайно гарно. Чорні стіни із золотими смугами, підсвітка в стилі лофт, підлога виглядає старою, та одразу ясно, що це задум дизайнера. Столики розставлені так, щоб кожному гостю було максимально комфортно й інші відвідувачі не заважали. 

Нас зустрічає хостес,  привітавшись, веде до місця поруч з панорамним вікном. Еміль допомагає мені сісти, турбуючись чи зручно, і трохи згодом ми робимо замовлення. Більшість страв в меню для мене просто назви, але удаючи Терезу, змушую себе триматися максимально спокійно, ніби я тут не вперше. 

В очікуванні офіціанта із замовленням ми куштуємо безалкогольні коктейлі, я напружена, не розумію чому Княжа досі не розпитує чому попросила не підписувати папери, а він, ніби навмисно, тягне з цим. Врешті, вирішую розмову почати я, але з іншого.

— Чому ти не вживаєш алкоголь? 

Чоловік розслаблений, відкинувся на м'яку спинку крісла з оксамиту, погляд спрямований на мене. В тінях ресторану шрам на губі виділяється білою смужкою, про нього я теж хочу знати, та Еміль не видає усіх своїх секретів. 

— Чесна відповідь за чесну відповідь від тебе, — промовляє. 

Передчуття калатає в мені, голками проштрикує наказуючи не погоджуватися, я ж знаю, про що запитає Княжа.

— Гаразд, — попри розумне передчуття, відповідаю.

— Мій батько пив, дуже багато пив, — байдуже лунає, — і коли пив, творив страшні речі. Я знав, що алкоголь руйнує, та не думав наскільки. Поки він був тверезим, то була інша людина, коли він випивав хоча б грам, його було не зупинити, і тоді все ставало жахливим. Одного дня батько випив надто багато, й сталося непоправне, — його голос не змінюється, жодна емоція не проковзує крізь нього ховаючи справжні відчуття, — відтоді я пообіцяв собі, що не питиму взагалі.

Він замовкає, очей з мене не зводить, провокує запитати щось ще, тоді я кажу:

— А ти взагалі куштував алкоголь?

— Так.

— До того як пообіцяв не пити?

— Так.

— І вирішив, що він може керувати тобою?

Княжа дивно всміхається, губи викривлюються, та ця емоція штучна, покликана показати мені, що його не чіпляє нічого з мого питання.

— Під дією алкоголю люди роблять погані речі, маленька звабнице.