Глава 12

До вечора вивчаю коло Терези, потім гортаю її фото в інстаграм скориставшись логіном й паролем, також читаю її листування з подругами. Мабуть, погано так робити, та вини не відчуваю, по-перше, Тереза знає, що я порпаюся у її житті, по-друге, це не лише для мене, а й для її батька, хоч і досить неприємно гортати сторінки чужого життя. Нічого цікавого все одного не знаходжу, а дивитися листування яке було рік тому, чи більше, не маю ні часу, ні точно бажання.  

Очікувала, що вдасться зрозуміти краще дівчину, відчути її, спробувати стати нею для інших, але ми надто різні. Справжня Тереза не соромиться свого тіла, тим паче воно у неї ідеальне, вона вміло демонструє принади, підкреслює одягом й макіяжем, пишається натуральним білим волоссям, й всяко привертає увагу. Їй можна, ця дівчина росла буквально на грошах, мала все, ніхто її не бив, і врешті-решт, батько знайшов іншу, котра тепер взяла на себе всі удари його рішень. Що не кажи, та Павелі захищає свою дитину, заховав далеко і робить все, щоб вона була у безпеці. Жертвує мною, але ж я йому ніхто, і кимось ніколи не стану. 

Я не можу не соромитися себе. Одягнувши о п'ятій сукню дивлюся у дзеркало. Ми з Терезою практично копії одне одного, майже одне й те саме, але відмінності є: я не маю внутрішньої впевненості, не маю того сяйва, що у її очах, не маю віри у себе. Я не люблю себе, от і все. І не можу зробити нічого, щоб полюбити. Мої форми не такі звабливі,  щоб не боятися одягнути щось відверте, я не жила ніколи у розкоші. Господи, та для мене подвійний холодильник й посудомийна машина це прогрес й втілення багатства. 

Добре, що я бачу цю різницю, так ніколи не забуду чому граю роль, чому удаю з себе іншу, чому взагалі вплуталася…

Еміля зустрічаю на першому поверсі, чоловік вже повернувся, де б він не був до цього. Одразу помічаю, що його сорочка в тон моїй сукні, а штани білосніжні, як моя накидка з м'якої ангори. 

— Ти підбираєш одяг спеціально? — запитую, зупинившись перед чоловіком у коридорі, який веде в гараж. 

Еміль всміхається, в руці тримає ключі, інша захована в кишені. Йому пасує холодна блакить й білий, ці кольори підкреслюють його очі та платинове волосся, не ховають у тінях могутність тіла.

— Тобі не подобається? — уточнює, оглядаючи з ніг до голови. Він помічає, що мій макіяж легкий, а волосся зібране на маківці, лише біля скронь я залишила кілька пасом, закрутивши їх у гарні спіральки. 

— Подобається, але чому? 

Чоловік всміхається.

— Люди читають тебе за одягом. Як показати, що пара у гармонії, якщо не одягом в колір? 

— Тобто усе це, — обводжу руками нас обох, — видимість? 

— Ти маєш це знати краще за мене, Терезо, як одяг впливає на ставлення, — спокійно відповідає.

Вірно, маю, бо знаю, що на мене ніколи не дивилися люди з більшим достатком, ніж у мене. Вони здалеку бачили хто перед ними й не витрачали свій час, крім Павелі, але з ним інша ситуація.

— Так. 

— Поїхали, твій батько і мачуха чекають.

— Вони не казали з приводу чого вечеря? — запитую, крокуючи попереду Княжі.

Його погляд відчувається на спині, я напружена, підбори досить незручні, та й ходити на них не дуже вмію, та виходу немає. 

— Ні.

— Зрозуміло.

— Але я здогадуюся.

Зупинившись біля авто слідкую як Еміль обходить свого чорного величезного монстра й теж завмирає біля дверцят поглядаючи на мене. Я вся в очікуванні відповіді.

— То чому? 

— Він хоче, щоб підписав папери про те, що його борг віддано.

— Все так офіційно? — дивуюся.

Еміль хмикає.

— Порядок — запорука успіху,  маленька спокуснице. — Він замовкає, вглядається у моє обличчя. Не певна чи бачить там бажане, але погляд уважний, зосереджений, наче Княжа бачить те, про що й сама не здогадуюся. — Якщо ти так дивитимешся на мене невинно й далі, — раптом з легким хрипом лунає, — ми не поїдемо на вечерю, краще повезу тебе в інше цікаве місце. 

— О, ні, — знічуюся, миттю погляд опускаю, — ми їдемо до П… батька. 

Еміль сміється, ми синхронно сідаємо в авто, але більше нічого не каже, що не зменшує напруги у повітрі. Всю дорогу до Павелі я, мов на ножах, сиджу рівно, й попри порожнину у голові почуваюся так, ніби зараз вибухну. 

Діставшись дому Петра удаю, що не бачу його вдруге у житті, маю грати роль ніби жила тут раніше, тож усе мені знайоме. Еміль зупиняє авто на бруківці під навісом, який тягнеться ліворуч від цегляного будинку. Він гарний, претензійний та сучасний. Ще минулого разу, коли Павелі вперше привіз сюди, щоб таки змусити погодитися брати участь у його обмані, я була у захваті. Дах у будинку майже чорний, вікна з дерева, а вхідні двері й тераса темно-коричневого кольору. Вона прикрашена різними горщиками з квітів, по правій стороні тягнеться троянда ніжного рожевого відтінку, повзе на стіну й плететься по вікнах, котрі виглядають на красиву зелену зону. Там я не була, лише через вікно бачила. 

Павелі і його дружина нас зустрічають. З жахом усвідомлюю, поки виходжу з авто, що я навіть імені її не знаю, а повинна, вона ж моя мачуха. Тривога тріпоче птахом поміж ребер, боюся потрапити у дивну ситуацію, здати себе й Павелі перед Емілем. Поруч виростає Княжа, він ледь помітно усміхається кутиком губ, кладе долоню на мою спину і так ми підходимо до Петра. Чоловік одразу нахиляється до мене, щоб поцілувати у щоку, мачуха робить те саме після нього, вона встигає прошепотіти, що її звати Марія. Я вдячно киваю головою, і одразу ж встаю назад поруч з Емілем.

— Що ж, ходімо, уже все готове для моєї любої доні і її чоловіка, — завзято промовляє Петро, коли закінчуються усі формальні вітання.

— Твоя гостинність навдивовижу чарівна, — рівно промовляє Княжа. Обережно поглядаю на нього поки ми заходимо в дім, минаємо світлі коридори й опиняємося у вітальній з накритим столом. 

Навіть на підборах я ледь дістаю маківкою до його підборіддя. Почуваюся крихітною, незначною, букашкою під ногами велетнів, котрі керують світом.