Глава 9

Мову віднімає. Тривога клекоче у грудях, патрає зсередини, я інтуїтивно підозрювала щось подібне. Стискаю сильніше телефон, змушую себе сісти на гойдалку з дерева, яка висить у саду Еміля за будинком. Попри тепло шкірою біжить мороз.

— В сенсі забрав? 

Мама схлипує, починає бубоніти під ніс щось на кшталт: “А я казала, я казала, що все це підозріло… Влізли, краще б у твого тата грошей попросили, а тепер?”. Слухаю в пів вуха й прокручую у голові ранкову розмову з Павелі, казав, що мама не мала часу, але все-таки дав їй телефон, аби зателефонувала?  Хоче аби зрозуміла — погрози не порожні слова? 

— Мамо, — зупиняю її на словах про провал і кінець усьому, — розкажи нормально, від самого початку!

Мати зітхає, проте замовкає на деякий час, чую тихе шморгання носом, але терпляче очікую. 

— За нами приїхали як ти й казала, ми дісталися до автобуса, проїхали пів країни, перетнули кордон, все було добре! Коли прибули, нас зустріли на чорній машині, ми з Олексійком сіли в неї, чоловіки були ввічливими, тож я не думала про погане. Далі нас відвезли до приватного будинку, поняття не маю, де він конкретно знаходиться, у мене забрали телефон, замкнули у кімнаті, а твого брата взагалі десь повезли. Коли я кричала і била у двері, сказали, що мій син вже почав навчання, а я мушу сидіти тут тихо, якщо хочу, аби все було добре. Сьогодні телефон повернули, Насте, сказали тебе набрати й збрехати, мовляв, мене не замикали…

Дослухавши розповідь матері почуваюся дурепою, обманутою дівчинкою, яка погодилася на угоду з дияволом. 

— Тебе не ображають? — тихо уточнюю.

— Ні, їжу приносять, та й по тому, — схлипує.

— Добре, заспокойся, я все дізнаюся і спробую виправити. Гадаю, наш Олексій справді у безпеці, якщо Павелі не виконуватиме обіцянку, то й мені немає сенсу. 

Про те, що Еміль навряд зможе стати союзником в разі відкритого протистояння Петру, я змовчую. Надто мало ми провели часу разом, і я не знаю у що виллється шлюб з Настею, а не Терезою, для нього, тож і реакцію передбачити не здатна. В цій боротьбі я сама. 

— Я тобі передзвоню.

Поклавши слухавку одразу дзвоню Павелі, він відповідає лише після третього дзвінка, коли я киплю від злості й розпачу. 

— До мене так часто не дзвонить рідна донька, — сухо промовляє, — що сталося? 

— Моя мама під замком, а де брат взагалі невідомо, — вирішую не грати у кота й мишку. 

— І?

— В сенсі? — в грудях палахкотить від гніву. — Ви що обіцяли? 

— Твій брат навчається, твоя мати тобі подзвонила, вони живі й під моїм контролем допоки ти граєш свою роль. 

— Як вам вірити?! — відрізаю. — Моя мам не сидітиме рік у кімнаті під замком! 

— Звісно ні, ти припиниш шантажування, дівчинко, і тоді все буде чудово! — чую, що він всміхається. — Мені час, до вечора у тебе будуть фото про стан твоєї сім'ї. А поки, удавай Терезу, вивчай своє нове оточення і будь ласкава, зроби так, щоб твій чоловік менше плутався під ногами, інакше я сам це влаштую!
Павелі кидає слухавку залишаючи у розпачі, в скронях пульсує від жаху у що я справді влізла. Трясця, та я навіть до кінця не розумію цього, як  і не знаю хто такий Петро Павелі чи Еміль Княжа, не знаю у які ігри ці двоє грають, і який результат бажають отримати наприкінці! 

Не одразу телефоную матері, щоб спробувати заспокоїти й пообіцяти щось хороше, деякий час дивлюся вдалину не розуміючи, що тепер взагалі робити. Петро поставив мене у жахливе становище, заплутав у сітях, забрав сім'ю, а я повелася на гарні обіцянки… Наївна Настя! 

На очах виступають сльози, стираю їх психуючи, що вкотре дозволяю собі ревіти від безсилля. Потім намагаюся заспокоїтися дихаючи глибоко, повільно, щоб серце хоч трішки не калатало у паніці, як зараз. Лише після цього дзвоню знову мамі й кажу, що все буде добре, скоро її випустять. Ледь вдається хоч трохи її заспокоїти, та чим більше розмовляю з нею і брешу про справжній стан речей, тим сильніше відчуваю вину. 

Я втягнула і її, і брата, повелася на солодкі обіцянки Павелі, і що тепер? Зв'язана по руках і ногах, не бачу справжнього, не маю до кого звернутися за поміччю. 

Справді лялька віддана Емілю як оплата за якийсь там борг! Брехуха, котра удає з себе іншу дівчину. Страшно уявити, що буде, коли Княжа дізнається правду. Він же уже щось бачить та відчуває, розуміє, щось не так, просто моє обличчя не дає впевнитися у цьому до кінця. І моє мовчання. 

Можливо мій чоловік і не звір, не монстр, котрий знищує, і не такий небезпечний, яким його представляв Павелі, та безпечним його точно не назвати. Сумніваюся, що люди його статусу можуть бути чесними й добрими. В нашому суспільстві аби щось мати потрібно вміти йти по головах, бути хитрим, розумним, тому, постає питання — як багато часу я маю до викриття? Рано чи пізно, але Княжа зрозуміє, упевнена. Рік я не протягну, хіба справді буду тихіша за воду, мовчазна, непомітна.  

Ввечері Княжа повертається, я якраз намагаюся побороти тривожність на кухні, готуючи запечену картоплю за маминим рецептом. Знайшовши у великому холодильнику запас м'яса на рік вперед, овочі, різну зелень, захотілося спробувати себе у ролі дружини, і слідувати задуманому від самого початку, та й віддячити Емілю за те, що ніс на руках з того заходу. Тож коли чоловік заходить на кухню якраз дістаю картоплю з качкою та овочами на стіл. Він зупиняється на порозі, спирається на одвірок та з легким подивом розглядає мене.

— Ти готуєш, — стверджує.

— Я ж твоя дружина. 

— Знаю, — чоловік складає руки на грудях підкреслюючи пружні м'язи грудей та рук. Платинове волосся зараз видається темнішим, ніж завжди, через штучне освітлення. 

— Ну от, — натягую усмішку, аби не видати внутрішні переживання. — Вечеря.

— Гадав, ти не вмієш, — спокійно каже.

— Ну, не все вмію, — викручуюся, раптом розуміючи, що справжня Тереза може й справді не вміти готувати, і ще й могла поділитися цим з усіма. — Але є улюблені страви приготування яких приносить задоволення.