Глава 7

Дві гри підряд у нас нічия. Гадаю, Еміль мені піддається, але робить це з якоюсь метою. Досить складно зосередитися на грі, коли перед тобою чоловік з тілом, мов картина найвмілішого художника. Весь час я потайки розглядаю пружні м'язи, твердий прес й сильні руки. Звабливі смуги вен тягнуться від ліктя до пальців, і чомусь провокують значно сильніше, аніж відсутність сорочки, проте я мушу визнати — Еміль втілення зваби. Усе в ньому горлає про легкість, про вплив, до якого йому немає діла, до сили, котрою він керується, проте чи зловживає, я не певна. 

Третю гру я програю. Княжа навіть чіпляє шістки хрипло сміючись і весь час куштуючи свій сік зі склянки. Мені не пропонує, мабуть, розуміючи, що сік від віскі чи рому я точно відрізню. А я не викриваю його обман. 

— Що ж, — чоловік відкидається на спинку крісла й закладає ногу на ногу переливаючи рідину у склянці. Місячне сяйво витанцьовує в золоті сріблом.  — Моє питання, — він тягне час навмисно, провокуючи нетерпіння й напругу, — просте, Терезо. Під час наших минулих зустрічей ти була іншою, чому зараз з дівчини, яка сміється в обличчя, ти стала дівчиною, яка грає у сором'язливість? Твої фото в бікіні не в'яжуться з тим, як ти поводилася після шлюбу в цій кімнаті одягнена у піжаму. 

Деякий час мовчу, відповідь має бути простою, або змушена зняти щось ще, враховуючи, що на мені шкарпетки, і спіднє, далеко не зайду. Набравши в легені кисню, твердо відповідаю:

— Тоді я не була платою. 

Еміль хмикає, ставить склянку на стіл, поруч з картами.

— Як це пояснює удавану сором'язливість? 

— А це вже два питання. 

Чоловік бере карти, крива посмішка торкається губ. Зосереджуюся на них, він цілував мене лише раз, під час вінчання, більше не робив спроб. Та й взагалі після мого невдалого танцю ніяким чином не намагався схилити до близькості. Розумію, у нас не так і багато часу було, проте гадала, що подібні люди беруть своє одразу. Тому дивує, що він поводиться так, ніби ми не вже одружені, а лише познайомилися. Погано, що я не знала про їхнє знайомство детальніше, Павелі лише кількома словами описав, що вони десь там колись бачилися. Цього мало, аби я могла удавати Терезу. Мабуть, варто зустрітися з батьком й влаштувати допит про все, враховуючи доступ до соціальних мереж. 

Княжа роздає карти, і цю гру я беру на себе, й перемагаю. 

— Звідки цей шрам? — вказую поглядом на рот чоловіка. 

Княжа куштує напій, опускає погляд на мої губи, а тоді нижче, ковзаючи по мені легко, невимушено, ніби не жіноче тіло оглядає, а предмет інтер'єру. Сідає рівніше, тягнеться рукою зменшуючи відстань між нами. Напружуюся, очікування, що зараз торкнеться, одразу гарячим мчить всередині, ніби я горю. Ледь дихаю, але майже одразу розчаровано зітхаю, коли Еміль підводиться й розстібає пояс штанів. Мов зачарована, слідкую за тим як чоловік залишається лише у чорних боксерах, і знову сідає на місце. 

— Граємо ще? — уточнює ліниво.

— Так, — хрипло вимовляю. 

Нова гра, і цього разу програю я. Чоловік запитує чи була близька з кимось фізично, чесно відповідаю, що ніколи. Наступну гру знову програю я, з острахом очікую на питання. Звісно, я можу видати брехню за правду, але я й так тут у суцільній брехні живу. 

— Чому твій батько сказав тримати тебе під контролем? 

— Я не знаю.

— Це не відповідь.

— Але правда, я дійсно не знаю. 

Княжа зітхає з удаваним розчаруванням. 

— Що ж, граємо далі? 

Наступну перемагаю я. Вагаюся, що запитати, враховуючи, що Еміль лише у спідньому. Більше йому нічого знімати, а я не готова бачити чоловіка у чому він на світ з'явився.

— Твоє татуювання щось означає? 

— Так.

— Що? 

— Це друге питання, спокуснице, — лукаво у відповідь. 

— Ну гаразд. — хмурюся.

Еміль оголошує, що граємо востаннє, роздає карти й зосереджено оглядає свої. Цей батл триває довше за попередні, кожний бажає перемогти, тож довго думає, прораховує наперед і намагається запам'ятати карти, аби відгадати, що має суперник. Втім, у висновку програю я. Еміль переможно усміхається й одразу ставить питання:

— Пам'ятаєш,  я запитав чи ти — справді Тереза? Враховуючи розбіжності, які мене дивують, хочу знати — ти дійсно донька Петра? 

Страх холодом мчить по шкірі, серце одразу ж заходиться в шаленому ритмі, а долоні пітніють. Еміль розраховує на чесність, але я не можу зізнатися. Тривога від того, що його дивують розбіжності, змушує відчувати тихий жах. Я навіть не можу описати, що точно розростається в грудях, складно ідентифікувати емоції, коли після простого питання тобою колотить, мов при лихоманці. 

— Я дійсно донька Павелі, — відрізаю суворо, щоб і самій вірити в сказане. 

— Тоді, станцюєш сьогодні? Він обіцяв мені танцівницю, а не сором'язливу мишку. — провокує Княжа.

— Якщо так, то зіграємо ще в одну гру. Переможеш — я станцюю. — твердо кажу всміхаючись.

Еміль бере колоду, адреналін мчить моїм тілом, реагує на поведінку чоловіка, а він зараз сповнений азарту. Швидко роздає карти, гра починається з мого ходу. Намагаюся цього разу взагалі не відволікатися, не дивитися на Княжу, не вивчати його тіла, взагалі ігнорувати усе. Майже вдається, окрім того, що чоловічий парфум тепер відчувається значно сильніше, ніж раніше, ніби до цієї миті моя увага була зосереджена на Княжі, але через заборону почали працювати на повну органи чуття.  

У висновку я програю, Еміль злегка плескає у долоні, вставши, йде до пластинок й міняє їх, поставивши іншу музику. Тоді повертається у крісло, знову наливає собі в склянку сік. Не дивиться на мене, лише вперед, даючи змогу зібратися з думками. На мить заплющую очі, глибоко вдихаю шукаючи варіанти для втечі, але нічого не вигадується. 

Врешті, встаю перед ним, моє тіло освітлене місячним сяйвом, котре ковзає по шкірі. Наказую собі не боятися, поки Княжа не поводився, мов звір чи небезпечний чоловік, тож можу розраховувати на адекватне ставлення, попри сором.