Глава 5

Синя сукня дивовижним чином пасує мені, наче підібрана спеціально під зовнішність. Здогадуюся, що це було для справжньої Терези, враховуючи нашу однаковість нічого дивного. Що робити з волоссям не знаю, тож білосніжні пасма залишаю хвилею лежати на спині, але на скронях заколюю красивими, у колір сукні, шпильками. 

Залишившись задоволеною зовнішнім виглядом прямую до машини. Водночас в голові проганяю список людей яких вивчала до цього часу блукаючи тихим будинком. Як не намагалася запам'ятати усіх, хто сьогодні буде, — а Павелі гарно підготувався надавши інформацію про усіх, включаючи стан наших відносин, — не вдалося. В пам'яті залишилося кілька дівчат мого віку з якими я умовно дружу, тож вирішила зосередитися на них. Можливо інші спишуть мою поведінку не звичну для їхньої Терези на стрес після весілля.

Сідаю за кермо, майже одразу жах стискає легені ускладнюючи дихання. Вперше почуваюся ніби у мене клаустрофобія, катастрофічно не вистачає кисню, салон порше здається тісним, а білі кольори не покращують стану. 

Я панікую. Ніколи не кермувати машиною, а тут самій проїхати до дороги. Мозком розумію чому боюся, але підсвідомо не вдається хоч якось заспокоїтися. 

Завівши машину ледь знаходжу кнопку у самому гаражі, котра відкриває його. На дворі й далі дощ, щоправда, тепер це маленькі крапельки. З вулиці віє холодним вітром, сукня з тонкого шовку геть не рятує, навіть навпаки, але я не шкодую через це, адже паніка й страх сильні, мене кидає в жар, попри те, що тілом мчить мороз. 

Діючи інтуїтивно вдається виїхати з гаража, а потім і території дому, проливши попередньо кілька літрів безмовних сліз, поки пробувала кермувати то так, то сяк. Справжні я собі  заборонила, інакше зіпсується макіяж над яким старалася кілька годин, щоб вийшло максимально схоже до того, як фарбуються люди з вищого суспільства. Принаймні, він подібний тому, що показують у соціальних мережах, тож сподіваюся хоч десь буду відповідати очікуванням. 

Виявляється, кермувати не так вже й страшно чи важко, проте було б краще, якби дощ не заважав, через нього погано видно куди їхати, а постійно увімкнені двірники заважають. Я слідую заданому маршруту, пам'ятаючи про водія Павелі. Виїхати з дому і промчати кілька кілометрів до справжньої дороги просто, а от у місті боюся їхати. Я й зараз налякана, але виходу немає, доводиться діяти. 

Поки дістаюся вказаного Петром місця з водієм, який уже чекає на мене тримаючи в руках чорну парасольку,  мої пальці болять від того як сильно стискаю кермо. Тіло напружене, не одразу ловлю себе на тому, що попри заборону псувати макіяж, помаду я практично згризла. 

Коли ж зупиняюся поруч з чоловіком і пересідаю на місце пасажира стає значно краще. Водій не розмовляє зі мною дорогою, просто везе у вказане місце, поки я не починаю розпитувати хоча б теоретично як кермувати, на ці питання чоловік відповідає досить швидко й не чітко, але будь-яка інформація зараз на вагу золота. 

Місце, до якого мене везуть, знаходиться на іншому боці міста. Подолавши затори ми врешті дістаємося куди потрібно, тут водій саджає за кермо мене, тож останні метри я їду сама. 

Будівля виростає з-за пагорба, гарна, світла, сучасна та стильна. Я проїжджала колись повз на автобусі, гадала тут лише офіси, але судячи з засилля дорогих автівок, жінок у сукнях, а чоловіків у костюмах, котрі ховаються під дощем та йдуть всередину, я помилилася. 

Мене зустрічає Павелі, хоча очікувала Еміля, тим паче приїхала рівно в зазначений час. Водій чоловіка забирає машину на стоянку пок Петро прикриває парасолькою й веде до будівлі. 

— Ти дісталася, доню, — усміхається надто широко, неприродно, хочеться сказати чоловіку, щоб припинив, але я змовчую. Врешті, це його театр брехні, я лише виконавиця, яка не планує провалюватися, а якщо це зробить він — не моя вина.

Чоловік вітається з гостями, вони відповідають взаємно, та я лише усміхаюся, зрозумівши — вивчена інформація, точніше її крихти, зараз перетворилися на солому у голові. 

Я нікого не пам'ятаю зі списку, не впізнаю, і не можу ідентифікувати. Всі обличчя для мене —  маски багатіїв, яких не запам'ятовую навіть зараз,  поки фіктивний батько розповідає про кожного. 

Павелі веде далі, вглиб приміщення, минає коридори й сходами ми підіймаємося на третій поверх, саме там велична зала зустрічає гостей уквітчаним декором, арками, фотозонами й пишними столами, котрі ламаються від кількості напоїв і закусок. Яскраві, срібні люстри, створені з камінчиків, мерехтять на стінах й білій підлозі, перетворюючи залу у казку. Блиск відбивається від прикрас гостей та кидає спалахи на одяг, гуляє по волоссю людей довкола. 

Мабуть, лише я помічаю цю красу, Петро веде мене далі перемовляючись з чужинцями, я приймаю вітання, удаючи справжню Терезу, хоча більшість розмов минають повз, аж поки не дістаємося Княжі. Чоловік стоїть до нас спиною розмовляючи з двома іншими, не меншими зростом за нього, й практично з такими ж могутніми фігурами. Платинове волосся Еміля вловлює блиск від софітів, красиво переливається, нагадуючи поєднання срібних і перламутрових кольорів. Одягнений у чорний костюм, проте варто нам обійти його, помічаю синю квітку у тон моїй сукні, котра виглядає з маленької нагрудної кишеньки. 

— Радий вас бачити, хлопці, — завзято починає Павелі, поки я завмираю напроти Еміля і ще двох чоловіків. 

Розгублююся, не знаючи як поводитися:  варто підійти до Княжі, взяти за руку і поцілувати? А може не потрібно, і подібний прояв це моветон? 

Княжа всміхається, його короткий погляд на двох незнайомців мені особисто не каже нічого, та й Петро його не помічає, або удає, що все гаразд, а от чоловіки не приховуючи цікавості оглядають мене з ніг до голови.

— Привіт, Терезо, — вітається один з них, русявий, дещо нижчий за Еміля та ще одного чоловіка, проте від цього виглядає не меншим чи гіршим. 

Інший же лише усміхається, він чорнявий, смаглявий, й має вигляд чоловіка, який звик брати, що бажає, тоді, коли хочеться.