Глава 3

Вітальня така ж доволі проста, проте естетична й дорога, як і решта будинку. Стіни нагадують камінь, в кутках зелені вазони, посередині красивий, квітковий килим, а на ньому красується двоє шкіряних диванів чорного кольору. Під стіною стелаж з книгами, а під вікном, крізь яке зазирає місяць, двоє крісел з того ж матеріалу, що й дивани, поміж ними столик на якому стоїть недопита пляшка із золотавим напоєм всередині.  Також помічаю за стелажем вініловий програвач та цілу стопку пластинок, власне туди й прямує Еміль. Він ставить одну з пластинок і кімнату заповнює музика зі східними мотивами. Спостерігаю за ним почуваючись у пастці, з якої виходу немає. Втекти не можу, ховатися нікуди, тим паче погодилася на весь цей фарс, але чому ж тоді відчуття безвиході такою важкістю на плечах? 

Соромно, що він у простій футболці та штанах має шикарний вигляд, а я у піжамі, ніби мале дитя. Страшно, що чекає далі, якщо облажаюся і Еміль зрозуміє — ніяка я не Тереза. Він уже натякнув на власні підозри, і якщо це не спосіб просто подражнити, тоді все погано для мене і моєї сім'ї. 

Княжа йде до крісла, зручно сідає й наповнює келих, поки музика набирає обертів й викликає відчуття саспенсу. Видихаю, ховаю руки обіймаючи себе, вони тремтять видаючи з головою. Темрява рятівна, вдячна Емілю, що не вмикає світло, залишаючи нас лише у світлі місяця, але я б воліла, щоб і він сховався. 

— Починай, Терезо, не соромся, — вкрадливо вимовляє.

Нервую, ноги ледь тримають, продовжуючи стояти на місці. Східні танці не моє, та я б станцювала, якби для цього не потрібно було роздягатися. Еміль же хоче цього, вірно, аби я зняла піжаму й залишилася голою перед ним? 

Кілька коротких вдихів, страх холодить спину й скручує нутрощі, проте обходжу дивани й встаю перед чоловіком. Кажу собі — ми подружжя, байдуже на обставини, він чекає на танець, а мої страхи та напруга його мало цікавлять, тож не варто очікувати, що все якось самостійно владнається. 

Починаю рухати стегнами, вимальовую ними вісімку пригадуючи танці дівчат за якими спостерігала колись на екрані телевізора. Водночас хапаюся пальцями за кофтинку піжами здригаючись від власного холодного дотику, мої пальці мов лід. Повільно стягую її через голову потайки благаючи, щоб це хоч трохи нагадувало те, чого очікує Княжа. 

Він спостерігає, нічого не каже, просто дивиться подекуди смакуючи алкоголем. Звиваюся тілом продовжуючи рухатися під ритм мелодії, очі заплющила, уявляю, що я сама. Так значно простіше віддаватися танцю, не думати про те, що в голові у Княжі й до чого все врешті дійде. 

Я занурююся у власні думки, не одразу розумію, що відбувається, коли на мою талію лягає дві долоні. Дотик гарячий, втім, легкий, немов язики вогню ковзнули по шкірі, але одразу ж втекли. Розплющую очі, очікую побачити обличчя Еміля перед собою, та чоловік позаду. Він опускає руки нижче, на мої стегна, й починає ними кружляти в такт музиці. Наші тіла близько, відчуваю його міць всюди, його тверді м'язи, і солодкий парфум. 

Залишатися спокійною не вдається, дихання стає швидким, не одразу й помічаю зміну мелодії, проте відчуваю як Еміль притискає мене до себе. Він більше нічого не робить, лише танець, хоч і надто близький, лише направляє, хоч і відчуваю його всюди, але й цього достатньо, щоб жадати десь заховатися. 

Відчуття небезпеки клекоче у грудній клітці. Горлає попередження, благає бути покірною, спокійною та піддатливою, що б не сталося. Навряд чоловік, якого побоюється Павелі, може бути ніжними чи добрими. Можливо він узагалі чудовисько, тому й Петро заховав власну доньку, а замість неї підкладає мене? Можливо він платить мною, бо знає, Еміль — жорстокий? Мене ж не шкода, те, що він дасть моїй сім'ї, мала плата за те, що могло бути. Звісно, це припущення, але все-таки…

Судомний видих повний страху виривається назовні, Еміль чітко його відчуває. Наші тіла зупиняються, він ковзає долонями від стегон до моєї шиї, відкидає голову назад. Тепер його губи опиняються на рівні мого вуха. Чоловік вкрадливо шепоче: 

— Не варто боятися. Я не ображаю маленьких невмілих спокусниць. 

Подих перехоплює. Тихий жах підіймається з потаємних куточків душі. Боюся, він читає мене, мов відкриту книгу. 

Еміль повільно забирає руки, відходить, я стрімко обертаюся до нього шукаючи причини. Він сідає на спинку дивана, складає руки на грудях, дивиться задумливо, ніби перед ним ребус, і він знає відповідь, та не вистачає якогось пазла, щоб розгадати його остаточно. Наче чоловік балансує над розкритим сторінками, текст зрозумілий, та сторінка обірвана. 

— Скажи, — рівним тоном промовляє, — як часто ти граєш в гру, де ти — сором'язлива мишка? 

— Ніколи, — видихаю, забуваючи, що питання поставлене Терезі, не Насті. А я про Терезу практично нічого не знаю, крім фактів з життя. Я не знаю яка вона людина, про що мріє, як тримається з людьми і як поводиться, коли їй страшно. 

Еміль підводиться, крок до мене, а потім його пальці беруть мене за підборіддя змушуючи дивитися в блакитні очі. Вглядається, уважно, прискіпливо, шукає ознаки брехні, проте не знаходить. Ми з Терезою ідентичні, дві абсолютно схожі людини ззовні, хоч і різні зсередини. 

— Здається, хтось полюбляє брехати, — вимовляє у мої губи. — Зневажаю брехунів, Терезо, і караю. Запам'ятай на майбутнє. 

Напруга тримає в капкані, я не тремчу, але серце гупає гучно, перед очима починає темніти, організм реагує на стрес досить несподівано. 

— Я не брешу, мені справді некомфортно та соромно, — видихаю. 

Княжа відпускає, зухвало й недовірливо хмикає, явно натякаючи, що я брешу зараз і граю у свою гру. 

— Продовжимо завтра, коли ти будеш готова вимкнути свою сором'язливу версію. Йди до себе. 

Кілька секунд не розумію нічого, а потім усвідомлення, що він проганяє, полегшенням торкається серця. Не показую емоцій, лише киваю й схопивши кофтинку від піжами, мчу на другий поверх. Ноги ледь тримають, руки струшує, в голові паніка, та я вільна і наразі це все, що потрібно.