Глава 2

Варто сенсу сказаних слів дійти до свідомості я припиняю дихати, страх стискає за горлянку, тож перетворююся на нерухому статую. Еміль не торкається, але й не відсторонюється, продовжує сидіти схилившись до мого вуха, змушуючи дихати ароматом солодкого парфуму. 

— Я — Тереза, — видихаю у відповідь.

— От і побачимо, — м'яко викарбовує.

Відсторонюється, вмикає музику й рушає вперед, прямуючи під зливою хто знає куди. 

Орієнтовно годину займає наш шлях до великого будинку на околиці міста, з власним озером, садом, поміж невеличких лісових насаджень, захованого за високим парканом кольору граніту. Тішить, що дощ закінчився, виходячи з машини, у дворі дому, не потрібно мерзнути через холодні краплі. Еміль кидає коротке “ходімо” й веде до входу. Встигаю швиденько оглянути все довкола, оцінити красиві насадження квітів, газонну траву й сіру плитку під ногами, мабуть, спеціально вуличну.  По периметру ліхтарі, також видніється красива інсталяція з каміння. Решту розгледіти не вдається, Еміль відмикає двері й жестом запрошує увійти першою. 

Дім всередині не гірший за те, що зовні: стіни виконані з дорогих матеріалів, навіть не знаю як називаються, але в деяких місцях вони рівні, в деяких виглядають мов каміння, яке хтось пестливо обтесав для декорування. Меблі всюди світлі, одразу видно, що їхня вартість більша за місячну заробітну плату мою і моєї матері разом, і це лише за один комод при вході. 

Зупиняюся неподалік від сходів, котрі ведуть на другий поверх оздоблені білим деревом й чорним металом. Еміль десь зникає пірнувши у коридор. Я ж почуваюся, ніби опинилася на картинці, де зображено дорогий будинок з дорогими меблями, і власником, у якого в житті все чудово. Страшно торкнутися будь-чого, боюся зіпсувати ідеальну чистоту приміщення. 

Мокра сукня тягне донизу, хочеться її зняти якомога швидше, переодягнутися у щось сухе. Та й узагалі, єдине місце де б воліла бути — з мамою й братом. У таку грозу ми б сіли у нашій маленькій вітальні на дев'ятому поверсі старої панельки, пили б чай з печивом і грали б у дурня. Брат би постійно намагався змахлювати, поки мама піддавалася б нам обом.  

Нещодавно мені виповнилося двадцять, а два роки до сьогоднішнього дня, я тільки й робила, що працювала, аби полегшити життя мамі й дати змогу брату отримати кращу путівку у доросле життя. Він якраз закінчив школу, коштів на навчання банально немає, як би важко мама не працювала. Звісно, вона казала, що варто зв'язатися з батьком, попросити у нього, але я завжди відмовляла її від цієї ідеї. У нього нове життя, гарне, успішне, останні десять років він не цікавився нами, лише справно платив мінімальні аліменти. То який сенс? Я не хотіла бути йому винною, все-таки плекаючи мрії, що ми з мамою удвох потягнемо навчання брата. 

Єдині спогади, котрі  все життя у серці про нього — сцени, де він напивався і бив маму. Я мусила прикривати вуха Олексія, щоб він не чув звуків болю, а сама дивилася, слухала, бувало й втручалася, але тоді і я отримувала нові синці.  

Ми навіть сварилися через це, адже я теж закінчила лише школу, і далі вчитися не пішла, одразу на роботу офіціанткою, а мамина мрія — гідне життя для її дітей. Та я вважаю, що мені пощастило, без досвіду кудись влаштуватися складно, але маленький сімейний ресторанчик дав мені шанс, а я не підвела їх, залишаючись завжди до кінця. 

А потім мене побачив Петро Павелі, і просто не залишив шансів відмовитися від пропозиції. Мама була проти, боялася, що в пропозиції Павелі багато підводних каменів, і мала рацію, тільки я не казала їй про погрози, лише обмальовувала гарне життя, яке чекає на неї й брата. Пояснювала увесь час до весілля та їхнього від'їзду, що це шанс, якого ми більше не матимемо, який не зробить нас боржниками батькові, отже — ідеальний. 

Звуки грому змушують налякано підплигнути на місці, а звуки дощу посилюються, за вікнами видніються спалахи блискавки. Еміль повертається, з легким подивом оглядає мене, помічаючи тремтіння тіла. Світла блакить ковзає по мені, він чудово бачить мокру сукню й те, що моє тіло вкривають сироти—  я замерзла. 

— Сходи не кусаються, — вимовляє твердо. 

— Не знала чи можна наверх, — пояснюю, стримуючись, щоб не почати клацати щелепою. 

Брови чоловіка вигинаються у щирому подиві, погляд спалахує насмішкою.

— Міг би запропонувати тобі піджак, але краще — ванна. Ходімо. 

Княжа впевнено ступає на сходинки, я миттю прямую слідом. Думки про ванну тішать, мрію вже зняти цю сукню й зануритися у теплу воду. 

Другий поверх має сірі, мов камінь, стіни й білі двері, виглядає дорого, лаконічно й стильно. Еміль відмикає треті по коридору двері та пропускає вперед. Обережно проходжу повз намагаючись не торкнутися чоловіка, оглядаюся, помічаючи, що тут стіни світлі, і кімната виглядає, попри простоту, й наче наповнення деталями інтер'єру, як то вази, статуетки, свічки й підлогове дзеркало; порожньою і неживою. 

— Влаштовуйся, це твоя спальня. Допомогти зняти сукню? 

Не можу зрозуміти, що у нього на думці через голос: вкрадливий, але водночас спокійний, впевнений, та злегка лукавий. Обертаюся, спроба прочитати чоловіка за виразом обличчя провальна, в цьому випадку слідкувач — він, не я. Еміль вивчає мене, спостерігає й слідкує за поведінкою. 

— Ні. — видихаю. — Я сама. 

Він не відповідає,  стенає плечима та йде. Видихаю з полегшенням. Добре, що пішов, не знаю, що б робила, якби все-таки захотів допомогти зняти сукню. 

Спалах блискавки лякає, здригаюся, інтуїтивно кладу руку на серце, воно б'ється у шаленому ритмі ризикуючи вирватися з тіла, мов наляканий птах з пастки. 

— Все нормально, — бурмочу собі під ніс. — Ти зможеш. Ти повинна. 

Двоє дверей у спальні ведуть у ванну та туалет, а треті у гардеробну, на щастя, заповнену одягом мого розміру. Не знаю хто про це потурбувався: Павелі чи Княжа, втім, байдуже, адже найбільше у світі я хочу зняти весільну сукню й одягнути щось сухе. Схопивши піжаму з м'якої фланелі йду у ванну, там вмикаю гарячу воду й одразу роздягнувшись встаю під її струмені. Очікувати поки набереться ванна немає сил, я хочу зігрітися вже.