Основна частина

Без постійного місця проживання

Льоня Зубченко, коли закінчив інститут, прийшов за розподілом в Будівельне управління  № 49. На посаду виконроба.

Виявилось, що в інституті не навчили і десятої долі того, що потрібно було на роботі. Зовсім тут не згодилися марксизм-ленінізм, історія партії й політекономія.

Те, що треба було тут знати, вчився на ходу.

Начальник дільниці настановляв його:

– Ти, хлопче, придивляйся до бригадира. Він на нашій роботі собаку з’їв.  Не менше мене знає. І креслення проекту навчить читати і як матеріали списувати та як з людьми себе вести, щоб слухалися. Тримайся його і все буде добре.

Льоня так і робив.

Будівництво  штука не проста. Виконроб повинен скрізь встигати. Доглянути, як завозяться й складуються матеріали,  чи підготувала перша зміна для другої фронт роботи, як кладуться стіни, панелі, сходи, чи має місце відступ від проекту. Треба дивитися, щоб робітники були всі на робочому місці та не пиячили, щоб безперебійно працювали крани, зварювальні апарати, компресори й багато ще іншого.

Льоня бігав з поверху на поверх, давав вказівки, сварив недбалих. Відповідав на телефонні дзвінки, коли забігав до свого вагончика.

Між цією біганиною та клопотами потрібно було встигати підписувати численні папери. Накладні, акти, дорожні супровідні листи.

Хлопець на ходу ставив на цих документах свої підписи, не вникаючи в їх суть. Так і так ще нічого в них не розумів. Повністю покладався на бригадира та на начальника дільниці. Вони ж бо знають, які папери надходять до молодого виконроба. Не підведуть.

Проте, підвели…

Ще не встиг Зубченко пропрацювати й півроку, як ревізія виявила значні порушення в його роботі. Десь пропало багато матеріалів.

Льоня пробував оправдуватися, що нічого не брав і все, що надходило на будову повинно бути в наявності, але цифри та папери говорили інакше.

Хлопець кинувся до начальника, до бригадира, проте ті показали своє справжнє лице:

– Нічого не знаємо. Ти підписував – тобі й відповідати. Треба було дивитись, що підписуєш, а не гав ловити. 

Через тиждень молодого виконроба визвав слідчий. Цей теж нічого слухати не хотів. Так само бив на підпис. Куди насправді поділися матеріали його не цікавило. Шукати їх не збирався. Відразу вирішив, що винуватий у всьому Зубченко і цього достатньо, аби відзвітувати перед своїм начальством.

Спочатку слідчий оголосив Льоні підозру, а потім арештував. Не дав навіть додому навідатися – рідних попередити.

З камери Зубченка визвали ще декілька раз до слідчого, а потім, мовби забули.

Потягнулися дні за днями… Довгі-предовгі… В чеканні суду.

Спочатку хлопець був сам у камері, а потім підселили немолодого вже чоловіка. Михаличем назвався.

З тим хоч можна було побалакати. Виявився він досвідченим на тюремних порядках. Сидів вже не один раз. Хоча був людяним та викликав до себе довіру.

Цей чоловік і напустив на Зубченка страху:

– Немає, Льоню, в тебе шансів… І адвокат тобі не поможе… Підписи твої так проти тебе, шо більше нічого й не треба… Будеш сидіти…Та не це погано… До всього звикнути можна. І в тюрмах люди живуть.

Гірше набагато те, шо дуже ти привабливий, хлопче… Красивий, мов дівчина… І шкіра в тебе гладенька, мов шовк.

Хлопець здивувався:

– А це тут до чого?...

– Та є до чого… Важко таким, як ти там приходиться… Великою спокусою будеш… Можуть наглумитися над тобою. А тоді вже життя не буде… До такого стану доведуть, шо й світу бачити не захочеш.

– А хіба так можна? Шо за це ніхто не відповідає?

– Воно то не можна. Але кажу, дуже вже спокуса буде велика.

Льоня, після цієї розмови забився в куток і довго не міг нічого сказати. Пережовував у думці. Малював картини одна поганіше другої. В сні крутився, наче хто під боки бив.

Рішив звернутися до Михалича за порадою: що йому робити з тим всім?

Співкамерник спочатку не хтів більше про це балакати. Однак згодом, від нічого робити, почав хлопця навчати:

– Втікати тобі треба… Нелегко це… Майже неможливо, але  може повезе… Науку я тобі в голову закину. Всього навчу… Ну а, як фарт маєш, то може й вирвешся. І мені цікаво чи зможу своє передати.

Щодня Михалич вчив Льоню, як втікти. Заставляв повторювати сказане по десять разів. Прокручували разом всі можливі ситуації. Розучували ролі мов актори в театрі.

Суд не забарився…

Сувора жінка-суддя з великою копною фарбованого волосся, грубо обривала всіх, хто хотів щось сказати.

Збоку біля неї двоє засідателів – заводських робочих. На кожну різку фразу судді кивали головою.  

Прокурор сказав, що якби не такі, як Льоня, то в країні давно був би комунізм. Що треба таким спуску не давати та присікти суворо й безпощадно, вдарити по руках з першого разу, щоб більше такого не хотілося.