Розділ 11

Портове місто Норфолк знаходиться в гирлі затоки Атлантичного океану, у південно-східній частині штату Вірджинія. Місто є місцем розташування головної військово-морської бази США в Атлантичному океані. У місті проживає понад двісті тридцять дев’ять тисяч жителів, а з передмістями — понад мільйон.

Норфолк — це місто з високими домами, трамваями, зеленими парками та військовими кораблями. Норфолк — це любов мого серця. Саме в це місто я завжди повертаюся, саме тут знаходиться мій дім, моя родина, мої друзі. Саме тут знаходиться моя душа, мої спогади про брата.

Звичайно, що в нашому місті є свої великі мінуси, і зокрема це те, що Норфолк, розташований на Атлантичному узбережжі, з року в рік страждає від повеней. Під час повеней вулиці міста перетворювалися в річки, люди евакуювалися, а їхні оселі та майно приходили в непридатність. Але, навіть не дивлячись на всі ці негоди, люди завжди повертаються до своїх домівок, знову відбудовують їх, знову розпочинають нове життя. Я не стала винятком…

Після місії на Африканському континенті я повернулася додому іншою жінкою. Принаймні тепер точно в думках ніколи не буде, що впасти в депресію це найкращий вихід із тяжкої ситуації.

Пройшло три місяці з останньої зустрічі з Майклом. Я сумувала за ним. Дідько, я перший раз так сумувала за чоловіком, з яким знайома була лише декілька місяців.

Бувши вдома, я взяла в руки книгу та почала читати.

— Посттравматичний стресовий розлад — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події. Якщо нічого не робити, це може закінчитися руйнацією стосунків, роботи, здоров’я чи навіть життя. Дослідження свідчать, що індивідуальна вразливість або стійкість — це ключові фактори в розвитку ПТСР. Цей розлад наразі розглядають як наслідок провокації зовнішніми стресовими чинниками уже наявній схильності до травматизації. Саме тому казати, що «раніше воювали, верталися і заводили родину та працювали, а зараз не хочуть жити» не можна і жорстоко. Так само не можна відвертатися від людини чи порівнювати себе, скажімо, з побратимами, які відносно легко повернулися до цивільного життя. У кожного своя чутливість до стресових чинників.

Перегортала сторінки та почала читати вибірково.

— Не всі люди, що потрапили в згадані ситуації, розвивають ПТСР. Для діагностики замало знати, що ця людина воювала. Життя в повній бойовій готовності. Така людина миттю займається, дратується, тривожиться і переймається думками про власну безпеку. Тривожність може проявлятися в порушенні сну, уважності чи мати фізичне відбиття: закрепи, нетравлення, гіпертонус м’язів чи тахікардія. Уникнення згадок про травму — небажання говорити про подію чи бути поруч із людьми, що про неї нагадують. Емоційна порожнеча, відсторонення від близьких та втрата інтересу до колись улюблених речей. Останнє дуже нагадує ознаки депресивного розладу. Панічні атаки: відчуття сильного страху, поверхневе дихання, запаморочення, нудота, прискорене серцебиття і біль за грудиною. Хронічний біль, головні болі, діарея, відчуття стиснення і печії за грудиною, судоми, біль у попереку. Недовіра: втрата довіри до людей і переконання, що світ небезпечний.

Я закинула книгу та почала нервово ходити по квартирі. Поговоривши з батьками, Валерією, я знову почала нічого не робити. Включила телевізор, поклацала телеканали, виключила телевізор, послухала Beyonce — Halo, потім ще раз, а точніше, ще п’ять разів послухала Beyonce — Halo, зібрала сумку, одягнула світлі джинси, рожеву майку, зав’язала високого хвоста, усміхнулась собі в дзеркало, схопила чорну коротку куртку та вийшла на вулицю. По дорозі зустріла місіс Дженкінс, Барбару та ще декількох сусідів. Послухала останні новини, зокрема про мого колишнього хлопця, який так і не став чоловіком, та пішла гуляти в ботанічний сад, через годину ноги понесли мене в порт. Дістала навушники та включила Linkin Park — In The End (Mellen Gi & Tommee Profitt Remix). Коли до мене хтось наблизився та дістав навушник, я сіпнулася та як ошелешена підстрибнула.

— Я знала, що тебе тут знайду! — сказала Валерія та присіла поряд.

Ми спостерігали за військовими кораблями, птахами, які літали над морем, та зустріли неймовірний захід сонця.

— Неперевершено, — промовила. — Ніколи не перестану милуватися таким заходом сонця.

— Крихітко, у тебе раптом не депресія? Ти навіть на роботі ходиш похнюплена.

Я засміялась та поклала голову собі на коліна.

— Ні. Я просто сумую… зовсім трішки, — чесно відповіла.

— Ага, я так тобі й повірила, — відрізала Валерія. — Ходімо краще в ресторан.

— Ні, ні, — запротестувала, — ми можемо ще трішки посидіти тут.

Валерія погодилася. Я поклала свою голову їй на плече, й вона мені дещо розповіла.

— Цього не може бути! — заверещала я. — Ти що, серйозно?

— Наталі, я не знала, як тобі це розповісти…

Я засміялась та почала поводитися як мала дитина. Кружляла біля неї, підіймала руки догори. Мабуть, Валерія подумала, що я стала навіженою.

— Ти впевнена у своєму виборі?

— Нато, я не знаю. Ми лише зустрічалися декілька разів, й останній раз все трапилось. Я першою накинулася на нього з поцілунками, ніби та навіжена.

Розуміла її збентеження, адже напрочуд розсудлива, спокійна та врівноважена Валерія першою дала привід до сексу.