Розділ 5

Майкл

Нас провели до житла старости селища. Його звали Ганджу. По дорозі розгледіли дерев’яні будиночки, малечу, яка гралася з більш дорослими дітьми. Все було досить охайно та чисто. Я поглянув догори та побачив приблизно ще три вежі для спостереження, на яких стояли автомати. Ганджу прослідкував за моїм поглядом та сказав, що це лише для захисту.

— Що вас привело до нашого селища? — схрестивши руки на грудях, запитав Ганджу.

Я не став витрачати час і швидко розповів, що з нами трапилось. Чоловік декілька хвилин помовчав, потім повернувся до жінки, яка вийшла з будинку, та щось сказав їй. Вона кивнула й відійшла.

— Ваш товариш поранений, але на жаль, у нас немає лікаря.

Я повернувся до Наталі та промовив, що в нас є лікар. Чоловік уважно подивився на дівчину й сказав, щоб ми йшли за його дружиною Асітою. Жінка старости провела нас до будинку. Джо та Скот поклали Айзека на ліжко. Тим часом Наталі звернулась до Асіти та попрохала принести чисту теплу воду й, зав’язавши хвіст у гульку, дістала з рюкзака рукавички, маску, бинти та спирт.

— Що ми будемо робити? — запитав Тернер.

— Операцію, — спокійно відповіла. — Не потрібно так дивитися на мене, рядовий Тернер, а краще допоможіть.

Через кілька хвилин Асіта принесла воду. Наталі помила руки, одягнула рукавички й маску. Дівчина зрізала одяг на нозі Айзека та ретельно почала промивати рану. Навколо рани шкіру протерла спиртом і, оглянувшись, промовила, що будемо розпочинати. Айзек намагався повернутися та почав кричати, тим самим всіляко нам заважаючи його тримати.

— Сержанте, — крикнула Наталі, — заспокойтеся. Я розумію, що буде боляче, але ви зможете витримати!

Найкращим варіантом для знеболювання в умовах такої військово-польової хірургії — це балончик зі спеціальним заморожуванням. Наталі бризнула з балончика через трубочку на рану анестетиком, декілька хвилин почекала, потім, діставши пінцет, розпочала операцію.

Я спостерігав за Наталі. Вона була зосередженою та рішучою, не такою, як була декілька годин назад. Я переглянувся з товаришами. Вони лише знизали плечима. Дівчина почала робити дренування рани від крові за допомогою спринцівки й пінцета, відтягуючи край рани, щоб кров не заважала шукати кулю в рані. Як тільки рана більш-менш стала осушеною, Наталі засунула в рановий канал палець і таким чином намагалася намацати тверде тіло кулі. Кров із рани не текла занадто сильно, це значило, що велика судина не була пошкодженою, й ще через декілька хвилин Наталі змогла пінцетом витягти кулю.

Ми всі з полегшенням видихнули.

— Це ще не кінець, — повідомила, — потрібно перев’язати рану та, звернувшись до Айзека, промовила, що він тримався молодцем. Сержант кинув головою та, заплющивши очі, тяжко дихав.

— Ми всі молодці, — знявши маску, усміхнулася.

На вечір нас покликав Ганджу й запропонував приєднатися до вечірнього багаття. Помітивши, що довго не приходила Наталі, повернувся в дерев’яний будинок, який складався з трьох кімнат та шести ліжок.

Заглянувши в кімнату, в якій відпочивав Айзек, побачив там Наталі. Вона озирнулася й, вийшовши з кімнати, промовила, що в сержанта піднялася температура, тому й затрималася. Волосся в дівчини було вологим, а сама вона була одягнута в довгу сукню. Обвівши її поглядом, подумав, що ніхто не забороняв милуватися нею, тому й мої очі блукали по тілу дівчини.

— Вони досить добре прийняли нас! Не віриться, що Дік Стромбер не дібрався з нами, — збираючи рюкзак із ліками, промовила й, повернувши голову, помітила мій погляд і почервоніла. — Лейтенанте Картере, не час роздягати мене поглядом.

Я усміхнувся на її зауваження й сказав:

— Але дивитися на вас ніхто не забороняв.

— Ви чули, що я вам говорила? — склавши руки на грудях та пильно глянувши, запитала.

— Я згоден із вами. Діка безперечно шкода. Жителі містечка дійсно добре віднеслися до нас, і крім того, що вони дали нам дах над головою, їжу, чистий одяг, доступ до душової, що є досить важливим, так ще без злоби реагують на наш прихід.

— Ов, ви вмієте навіть слухати? — засміявшись, сказала.

— Ходімо, — стримано сказав у відповідь. —  Нас вже чекають.

Наталі

На небі вже давно проглядалися зірки. Було досить тепло та затишно. Ми залишилися біля багаття сидіти вчотирьох. З розповідей дізналась, що Джо Девісу двадцять вісім років, він зі штату Вашингтон і на батьківщині його чекає наречена. Коли дійшла черга до Скота Тернера, то він повідав, що його дружина Рейчел вагітна. Чоловіки пораділи за Скота.

— Ну, тепер ваша черга, Наталі, — сказав Скот.

Я поглянула на Картера. Чоловік подивився з-під лоба та промовив, що їм цікаво дізнатися про мене більше.

— Я навіть не знаю, з чого почати свою розповідь, — знизавши плечима, сказала.

— Тоді розповідайте із самого початку. Звідки ви? Є у вас хлопець, чоловік? — запитав Джо.

Я хмикнула.

— Ммм, мені двадцять вісім років, я з міста Норфолк. З приводу чоловіка, якщо вам це, звичайно, цікаво, то скажу відверто, його вже немає в моєму житті!