Розділ 4

Дорога виявилася досить складною. Щоб не натрапити на бойовиків, ми пробиралися крізь якісь хащі. Я мовчала, всі мовчали, точніше сказати, всі мовчали крім Діка Стромбера, який всю дорогу жалівся та нудив. Як тільки вийшли на стежку, лейтенант зупинився та дав команду мовчати. У тиші навіть почула шалений стукіт власного серця. Все нібито добре було, але внутрішнє хвилювання та страх були все одно присутні. Намагаючись заспокоїти лікаря, який почав галасувати та кричати, що його дістали ці комахи і що він втомився, відбилися від військових, і це було величезною помилкою! Пролунав постріл, і Стромбер різко схилився вперед. Я закричала та схопила його за руки. Лікар почав хрипіти, й на його грудях з’явилася червона пляма. Піднявши голову, побачила, що нас почали оточувати люди з автоматами. Вони одночасно почали щось кричати, й один із чоловіків, схопивши мене за волосся, повалив на землю. Я намагалася відбитися від нього й, коли почула нові постріли, різко підскочила на ноги та побігла до Діка. Доторкнувшись до шиї лікаря, не намацала пульс. Дік Стромбер був мертвий! У наступну хвилину, під час чергових обстрілів, хтось схопив мене за руку та наказав бігти. Не відразу зрозуміла, хто саме це був, адже через декілька хвилин бігу чоловік схопив за талію й затягнув у яму.

— Тихо, заспокойтеся, — шепнув на вухо.

Пізнавши голос Картера, з полегшенням видихнула та притулилася спиною до його тіла. Я чула тяжкий подих чоловіка та відчула, як його руки сильніше обвили моє тіло.

— Залишайтеся тут і не висовуйтеся, — наказав.

Лейтенант почав повільно відповзати від мене та дістав снайперську гвинтівку. Заплющивши очі, відчула дискомфорт, тремтіння, прискорене серцебиття, брак повітря та нудоту. Тільки не зараз! Тільки не зараз, благаю! Невже це знову приступ паніки? Коли пролунали нові постріли та вибухи поряд із нами, закрила вуха руками й простогнала. Через декілька хвилин постріли вщухли, а я продовжила лежати на землі та, скрутившись у позі ембріона, боялася навіть очі розплющити.

— Майкле, Айзек поранений!

Почувши ці слова, розплющила очі та повільно почала вставати.

— Нам потрібна ваша допомога. Ви мене чуєте? Нам потрібна ваша допомога. Наталі!

Мене почали трусити за плечі. Я подивилась на чоловіка й не могла нічого відповісти. Опустивши очі, прочитала на його формі прізвище: Тернер. Він потягнув мене за собою. Покрутила головою та побачила кров на землі й трупи людей. До горла підійшла нудота. Я не витримала та відвернулася від чоловіків.

— Допоможіть йому! — кричав Тернер. — Що з вами? Йому потрібна ваша допомога!

— Дай їй декілька хвилин, — пролунав голос лейтенанта. Він підійшов до мене та дав воду.

— Де мій рюкзак? — ще хитаючись, запитала.

— Джо, рюкзак у тебе? — повернувши голову, запитав лейтенант у молодого біловолосого чоловіка.

Мені віддали рюкзак. Наблизившись до сержанта Райта, присіла поряд.

— У нього вогнепальне поранення. Тернере, розріжте форму, щоб я могла зробити укол!

Перев’язавши ногу, підійшла до лейтенанта й сказала, що сержанту терміново потрібно витягнути кулю з ноги. Чоловік озирнувся й кивнув.

— Джо, Скот, допоможіть Айзеку!

— Куди ми будемо йти? — гарячково промовив Скот Тернер. — Нам потрібно зійти зі стежки.

— Мабуть, ці люди йшли за нами, тому підемо в бік селища Джебхуза, — лейтенант дістав карту. — Будемо надіятися, що там нас приймуть.

Чоловіки погодилися та кивнули. Озирнулася ще раз. Побачила шість чоловіків, на вигляд не молодших двадцяти років. Боже, це було страшне видовище. Від жаху закрила рот руками, й лише зараз до мене дійшло, що Дік Стромбер мертвий. Підійшовши до лейтенанта, тихо промовила:

— Дік. Він… він, мертвий.

По щоках потекли сльози.

— Мені шкода, дійсно шкода, що так трапилось, але ми повинні йти далі. Зараз йде мова про наші життя, про життя сержанта Райта.

Я кивнула.

Як і говорив лейтенант, ми зійшли зі стежки. Перегодя він запитав, що це було зі мною? Я не знала, чи варто говорити правду, але все ж таки відважилася й сказала, що це був панічний приступ. Помітила, як обличчя лейтенанта змінилося. Він став ще похмурішим.

— Мені шкода, що підвела вас, — тихо сказала. — Але я не завжди можу це контролювати.

— Давно у вас ці панічні приступи?

Не встигла нічого відповісти, адже на нас чекала нова неприємність…

Майкл

Неочікувано для всіх Наталі вийшла попереду нас та, скинувши рюкзак, підняла руки.

— Що вона робить? — гаркнув Тернер.

Дівчина повернулася до нас та процідила крізь зуби:

— Вони ж не стануть стріляти в мене?

— Я б на вашому місці не перевіряв, — крикнув Джо.

Вона зробила ще один крок та зупинилась. Чоловік почав щось кричати й наставив дуло автомата їй у груди. Я зробив ривок, але тут же отримав удар у живіт від іншого чоловіка.