Розділ 3

Зібравшись із духом, як тільки ступила в госпіталь, почала працювати, не думаючи про страх чи відчай. У госпіталі були поранені африканські чоловіки та жінки, діти та старики. Разом із ними були також поранені військові.

— Містере Бут, хто ці всі люди? — запитала в лікаря, який був поряд зі мною.

— Ці люди із селища, яке було неподалік госпіталю. Наші військові допомогли їм вийти з оточення, — потім тихіше додав: — Я дізнався, коли ми ще були на базі, що позавчора на їхнє селище напали бойовики Шаха-Ураду. Він один із тих божевільних, який тісно співпрацює з іранцями.

Щонайменше третина всіх залучених в африканських боях — молодші вісімнадцяти років. Новий хижацький стиль африканських воєн мотивується і фінансується злочинцями, які б’ються за територію. Піклуючись про завоювання умів і сердець, не набереш багато рекрутів. У такій ситуації викрадення й маніпуляції над дітьми стають єдиним способом для підтримки організованого бандитизму. Діти виявилися ідеальною зброєю: їм легко промивати мізки, вони дуже віддані, безстрашні та, найголовніше, їхній ресурс необмежений.

Ми до самої ночі надавали допомогу пораненим і, зрештою не витримавши, я все ж таки запитала в капітана Хантера яка подальша доля цих нещасних людей. Відповідь була досить короткою: врятувати та відправити їх на безпечні території. Серед ночі наш літак піднявся в небо з людьми й прямував у місто Джибуті.

Через декілька днів четверо лікарів разом із військовими поїхали з госпіталю «Святої Анни», і ми залишилися вчотирьох: я, Вікторія Кіплінг, Клаус Бут та Дік Стромбер. У госпіталі лише залишилися тяжко поранені військові, яким необхідна була термінова операція. Я асистувала Вікторії Кіплінг та Діку Стромберу, тим часом як Клаус Бут надавав першу медичну допомогу.

Скільки днів пройшло з моменту нашого приїзду, перестала рахувати. Люди приїжджали, ми надавали медичну допомогу африканським родинам, потім вони виїжджали з госпіталю. Найважчим було помічати їхній страх та розпач, бачити поранених військових, зустрічати нових військових та через декілька днів прощатися з ними. В голові виринало питання: чи побачу я ці обличчя знову?

Поклавши скальпель, знову відчувала, як трусяться руки та як виривається серце з грудей. Ніби в тумані кожний раз виходила з операційної, й сьогоднішній день не був винятком. Коли до горла підступила нудота, схопила воду й стрімко вискочила на подвір’я. Присівши на сходинку, замислилася й, піднявши голову до неба, перший раз зустріла світанок на африканському континенті.

— Негайно позвати капітана! Покликати капітана!

Почувши голос дозорного, встала зі сходинок і помітила, як із лісу наближалися декілька людей у камуфляжах. Як тільки вони пройшли літак, побачила, що це були наші військові, які несли на собі двох поранених чоловіків. Метнувшись у кімнату, де відпочивали лікарі, почала кричати, щоб вони терміново йшли в операційні кабінети.

— Наталі, що трапилось? — схвильовано запитала Вікторія.

— Немає часу говорити, мерщій, потрібно готувати операційні!

Ми з лікарем Клаусом вискочили назустріч військовим.

— У нас двоє тяжко поранені, — пізнала голос лейтенанта Картера.

Чоловіки затягнули двох поранених у госпіталь.

— Еймонс, Абрамс, Гайлі не вижили, — повернувши голову помітила, як лейтенант дістав жетони та віддав їх капітану. Від побаченого здригнулася. — Наш літак був атакований. Бойовики направляються в бік госпіталю. У нас є лише декілька годин на евакуацію.

— Наталі! — почувши голос Вікторії, повернулася. — Ти зможеш одна надати допомогу пораненим? Ми всі на операціях.

— Так, не хвилюйтеся, — кивнувши, відповіла.

Я пішла до кабінету та, одягнувши рукавички, почала оглядати потерпілого.

— Буде боляче! — попередила.

— Все добре, ви не переймайтеся…

— Як вас звати?

— Рядовий Тейлор Мітчел, — відповів чоловік.

Я намагалася говорити з рядовим, тим самим хотіла відвернути увагу чоловіка від травми й подумки змушувала себе триматися лише заради того, щоб він не помітив, що я також нажахана. Почувши, як хлопнули двері, оглянулася й, прочитавши на формі військового прізвище, попрохала, щоб він міцно тримав рядового.

— Я вас пам’ятаю, — промовив сержант Райт.

— Міцніше тримайте товариша! — гаркнула.

Підняла очі та подивилася на темношкірого чоловіка, дійсно, тепер і я пригадала, адже перший раз бачила його на літаку, коли ми тільки летіли на базу.

Я промила рану рядовому Мітчелу та вколола знеболювальний препарат, коли почала витягувати уламки з ноги, чоловік закричав та заплющив очі.

— Тейлоре, Тейлоре, слухайте мій голос, скоро все скінчиться!

Ще одним обережним ривком витягнула останній уламок та, перевівши подих, перев’язала ногу Мітчелу. Коли в палату зайшли двоє військових і допомогли рядовому піднятись із ліжка, Тейлор озирнувся та на знак вдячності кивнув.

— Сержанте Райт, скажіть своїм товаришам, щоб по одному заходили, й передайте своєму лейтенанту, що рядового Мітчела потрібно евакуювати разом з іншими пораненими. Його рана дуже сильно запалена. Я змогла витягнути уламки, але йому все одно потрібна госпіталізація.